Спогади Michel Hardelay (6): евакуація та обстріл 7 червня

(подробиці) Перехрестя

(7 червня)

Ми досить швидко пообідали, оскільки поблизу, схоже, знову почалася стрілянина, і повернулися до свого укриття.

Близько 14:30 прийшов офіцер, попередив нас, щоб ми готувалися до евакуації із села, і наказав о 15:00 приєднатися до першої групи на подвір’ї нашого сусіда — муляра. Ми наповнили дві валізи своїми найціннішими речами, поклали їх у тачку (до якої були прикріплені два гайкові ключі) — а найстарішого, сліпого й глухого, до того ж трохи пораненого осколком, ми залишили — і повернулися на подвір’я муляра.

На стовпі біля входу висів прапор із червоним хрестом — знак для лікарів і медсестер, які навідувалися сюди. Під навісом, на ношах, облаштували щось на кшталт ліжка: туди настелили соломи, а на ній лежав тяжкопоранений солдат, якому робили крапельницю. Поруч із ним перебувала жінка — вона була легко поранена в руку й одягнена в білий халат. Вона наглядала за пораненим і повідомляла медсестрам, коли ті приходили — наприклад, щоб замінити лампочку або зробити укол. У кутку сидів німець (родом з Австрії), який, здавалося, був цілком задоволений своєю долею, тоді як двоє американських солдатів намагалися розбити приклад гвинтівки «Маузер».

У цьому дворі зібралося близько п’ятнадцяти жителів зі східної частини комуни. Ходили найрізноманітніші чутки: одні казали, що американці почали посадку на судна й забирають нас із собою; інші стверджували, що нас відвезуть до Сен-Лорана — комуни, яку краще контролювали союзники; а дехто вважав, що нас просто залишать напризволяще.

Прийшов офіцер і попередив, що о 5-й ранку всі жителі мають зібратися на шкільному подвір’ї для загальної перевірки документів; там же нам мали повідомити про нашу подальшу долю.

Ми прибули на шкільне подвір’я у визначений час — саме тоді, коли зав’язалася запекла перестрілка: кілька американських солдатів вели бій із групою з п’яти-шести німців, які, скориставшись огорожею, підібралися до школи на відстань близько 20 метрів. Один молодий німець підняв руки, перестрибнув через стіну й вийшов уперед; його одразу перехопив американський солдат, обшукав і наказав сісти в кутку. Іншим німцям вдалося втекти, скориставшись панікою та садами сусідніх будинків.

Ця німецька контратака, здійснена, безумовно, з дуже обмеженими ресурсами, стала доказом вразливості американських позицій у районі В’єрвіля. Вона також підтвердила побоювання американців: по-перше, через недостатню надійність їхніх оборонних рубежів, а по-друге, через усвідомлення того, що німці підготували місцевість далеко в тилу узбережжя. Зокрема, вони облаштували шляхи в канавах і під насипами, а також створили позиції, що дозволяли переміщатися з одного лугу на інший через невеликі тунелі в схилах, які розділяли великі земельні ділянки. Це давало їм змогу залишатися непомітними для повітряного спостереження.
Це був початок «війни в живоплотах».

Капітан Гардінер (?) з контррозвідки (C.I.C.) звернувся до мера із запитанням, чи знає він кожного з цивільних осіб (близько сорока людей, що перебували на той момент на шкільному подвір'ї) як жителів його комуни. Мер, швидко оглянувши їх, відповів ствердно.
Капітан повідомив, що вище командування ухвалило рішення про евакуацію села.

На щастя, два обставини змінили це рішення: поштарка попросила дозволу зайти до свого офісу, щоб забрати касу, за яку вона відповідала. Отримавши дозвіл, вона увійшла до приміщення через двері з боку внутрішнього двору в супроводі свого чоловіка та солдата, якого капітан призначив наглядати за нею. Ця невелика затримка мала серйозні наслідки.

Спершу почувся гуркіт великої колони — на неї так довго чекали: джипи, бронетехніка, напівгусеничні машини та військові (зокрема, батарея 105-мм гармат зі складу 110-го батальйону польової артилерії). Ця колона спровокувала реакцію німців, які, ймовірно, спостерігали за всім із вежі (можливо, німецький спостережний пункт був облаштований у дзвіниці). На перехрестя, пошту та школу обрушився шквал 88-мм запалювальних снарядів.

Снаряд влучив у клас і розірвався з оглушливим гуркотом; я сховався за двома своїми валізами, а мама сиділа в туалеті разом зі своєю давньою подругою, пані Г. (можливо, пані Гіньяр?). Над ними розтягнули покривало — воно мало певну користь: захищало не стільки від шрапнелі, скільки від уламків шиферу, що відривалися від покрівлі.

У цей момент на подвір’я прийшло двоє працівників пошти — вже без солдата, який ішов слідом за ними; його було вбито в приміщенні. Вони зупинилися переді мною, здавалося б, зовсім байдужі до того, що відбувається. Чоловік підставив дружині руку, і я помітив, що з кожним ударом його серця з сонної артерії виривався струмінь крові, заливаючи його, — причому він, здавалося, цього навіть не помічав. (Це третій цивільний житель В’єрвіля, який загинув унаслідок боїв під час висадки десанту — Франсуа Алікс; він помер від ран у Сен-Лорані 9 червня, ймовірно, в американському шпиталі в Сен-Лорані).

Першим із цієї пастки вийшов німецький полонений, за яким, наче тінь, слідував солдат, що його конвоював; далі — сім’я з трьома маленькими дітьми; а потім — загальний безлад, серед якого я чув, як капітан повторював французькою: «Ніколи не зупиняйтеся на перехресті».

Виїжджаючи, ми побачили наслідки обстрілу колони: транспортні засоби, завантажені боєприпасами, вибухали від влучань навколо них, що лише посилило жахливу бійню.

{ Коли на перехресті обстріляли напівгусеничний бронетранспортер, що намагався втекти дорогою в напрямку Гранкампа, спалахнула будівля станції. Люди, які ховалися в підвалі (родина Колібеф), встигли вибратися і зістрибнути з підпірної стіни, що межувала з ділянкою; при цьому їм довелося залишити свиню та собаку. Цікаво, що коли згодом вдалося знову потрапити до підвалу, собака був ще живий — поруч стояло повне відро води, що допомогло йому протриматися. А от свиня загинула. }

Ми повернулися до свого укриття, а згодом прийшов американець і сказав, що ми можемо залишитися там на ніч».

Сюзанна Гарделе (уроджена Колібьоф), 12 років, перебувала в підвалі станції:
«Моя мати пішла по воду. Коли вона повернулася, то сказала: "Перед будинком зупинилася вантажівка з боєприпасами, і американці стріляють по ній, щоб відсунути на узбіччя". У цей момент почався артилерійський обстріл. Ми знову спустилися в підвал. Це тривало довго, а потім вантажівка вибухнула. Будинок здригнувся. Батько став на сходах і сказав, що ми вийдемо лише тоді, коли він дозволить. Через деякий час він сказав, що можна виходити».