Спогади Мішеля Арделе (10)
9 червня та наступні дні у В'єрвілі
ДЛЯ ПАМ’ЯТІ ці спогади розділені на кілька розділів, класифікованих у хронологічному порядку:
Вірвіль під окупацією (0) Напередодні та перед 6 червня (1) Ніч з 5 на 6 червня і світанок 6 червня (2) У той же час на автовокзалі Vierville, у Colibeufs (2bis) Ранок 6 червня, з 6 ранку до 12 години дня (3) Вдень і ввечері 6 червня (4) Ранок 7 червня (5) На автостанції 7 червня, на Colibeufs (5b) У другій половині дня та ввечері 7 червня — бомбардування перехрестя (6) 8 червня в місті Вірвіль з капітаном Гардінером (з цивільних справ) (7) 8 червня в Than Manor і Vaumicel (8) 8 червня у Ваквілі (9) 9 червня та наступні дні (10)
складання на осн
вказівки Michel Hardelay
9 червня, німець у дзвіниці
«Майже одразу після завершення нашого обіду ми почули гучні постріли — «бом-бом» — з боку позиції важкого кулемета. Я сів на велосипед і поїхав подивитися, що відбувається».
Могильник копав яму для чоловіка працівниці пошти — тіло мали привезти надвечір, — коли повз його вуха просвистіла куля й з гуркотом вдарилася об дно майже готової могили. Судячи з характеру влучання, постріл міг бути зроблений лише з верхньої частини сходів дзвіниці. Отець Елен, який зовсім не бажав, щоб ця могила стала його власною, одним стрибком вискочив із ями й попередив американців.
На місце події прибув напівгусеничний бронетранспортер; він відкрив вогонь (з великокаліберного 12,7-мм кулемета) крізь отвори, що освітлювали сходи. Мені розповіли, що потім у вежу піднявся темношкірий солдат... і вбив (або добив) німця, який, імовірно, перебував там ще з ночі середи (7 червня) — він потрапив туди під час ворожої контратаки й відповідав за передачу своїм військам даних про переміщення підрозділів армії США.
Але це був не останній німець, що переховувався в комуні. 6 липня один німець, який втомився чекати на повернення своєї родини й до того ж вичерпав запаси їжі у своєму сховку (розташованому на місці нинішнього кемпінгу), вийшов назовні й підійшов до темношкірого чоловіка, який працював із аеростатом.
А це історія артилериста Аллена Левіна зі 116-го піхотного полку (рота артилерійської підтримки), який також мав справу зі снайпером у церкві:
«На третій день після висадки (9 червня) нам нарешті вдалося приєднатися до роти гарматного супроводу у В’єрвіль-сюр-Мер. В’єрвіль — це невелике село, забудоване навколо площі. Рота гарматного супроводу розташувалася на ділянці поруч із цією площею. Посеред площі стояла церква з дзвіницею. З обох боків були земельні ділянки: на одній розмістилася рота, а на іншій — водяна помпа. Щоразу, коли хтось із нас намагався набрати води, снайпер із дзвіниці відкривав вогонь. Ніхто з нас не постраждав, але я дізнався про існування снайпера. Я вийшов на дорогу, намагаючись зрозуміти, звідки ведеться стрільба. Під’їхав лейтенант Гілл зі 115-го протитанкового дивізіону; він запитав, у чому справа. Він попросив дати йому одну з наших гвинтівок, пристосованих для стрільби гранатами. Він закинув гранату у вузькі отвори дзвіниці, не зачепивши країв. Після вибуху бійці увійшли до церкви, щоб перевірити, чи вбито снайпера. Проте, знайшовши в церкві схованку з вином, вони припинили пошуки. Того дня ми так і не дізналися, що сталося зі снайпером, але наші хлопці були задоволені».
Візит двох американських офіцерів:
«Одного дня, близько полудня, до нас завітали двоє американських офіцерів. Втомившись від постійного споживання одних і тих самих консервів, вони запитали, чи не могли б ми приготувати для них два стейки, які вони принесли із собою. Звісно, вони пообідали разом із нами; до м’яса подали картоплю фрі. Вони не розмовляли французькою, але мені вдалося зрозуміти, що саме вони відповідали за підготовку детальних карт висадки на пляжі Омаха-Біч і що їх турбували два питання».
Вважалося, що стежка «petit tortard» (мала звивиста стежка) збереглася, оскільки її було чітко видно на аерофотознімках.
Вони вивчали переміщення піщаних мілин на пляжі, але не змогли виявити жодних чітких закономірностей.
Щодо останнього пункту, я пояснюю їм, що таких не було, а їхнє пересування залежало від штормів і тому було непередбачуваним.
Військова поліція (MP — у шоломах із білими смугами)
«Вони облаштували свій пост у невеликій будівлі — колишній м'ясній крамниці, — де не було ні передньої стіни, ні даху (його вони зробили з підручних матеріалів). Двоє з них були байкерами, звичними до дуже широких шкіряних ременів».
Окрім виконання завдань військової поліції, вони займалися регулюванням руху на перехресті; зокрема, свистком зупиняли вантажівки, з яких випадали ящики, коли ті проїжджали через вирву від снаряда, що влучив у перехрестя 7 червня. Втім, забирали вони не будь-які ящики: якщо всередині був дефіцитний товар (сигарети, шоколад тощо), вони залишали його собі для подальшого обміну (з... цивільні)
Коли рухалися колони, регулювальники керували потоком транспорту, вказуючи водіям головних машин маршрути та місця для розташування табором — «зони», позначені кодовими словами: «Ейбл» (Able) для «A», «Бейкер» (Baker), «Чарлі» (Charlie), «Дог» (Dog), «Ізі» (Easy) тощо. Пам’ятаю, одного разу я нарахував 110 транспортних засобів за одну хвилину!
Але в деякі дні було набагато спокійніше; тоді солдати іноді ставили наймолодшу доньку отця Луї (з Колібефа) — Полетт — на «посту»: у касці та з білим жезлом посеред перехрестя, поки самі сиділи неподалік. Повз проїжджав генерал; він зупинився, щоб поглянути на цього «новобранця», і вибухнув гучним сміхом.
(подробиці) Полетт Колібьоф, 1948 рік
(подробиці) Сім'я Колібеф (Colibeuf) приблизно у 1947 році; Полетт — наймолодша
Я розраховував знайти їх, якщо натраплю на покинуту зброю. Так листоноша, повернувшись, щоб поглянути, що залишилося від її ділянки — а саме кілька метрів городу, — виявила гвинтівку серед салатного листя.
Я попередив військового поліцейського, але вони саме отримали службову записку, в якій застерігалося, що німці, відступаючи, мають звичку встановлювати пастки на найрізноманітніші предмети (щілини у дверях, ланцюжки зливних бачків, мотузки колодязів тощо).
Я запропонував їм спробувати вистрілити з гвинтівки, сховавшись за стіною і використовуючи мотузку з гаком. Звісно, нічого не сталося, але гвинтівка була заряджена; ймовірно, вона належала молодому німцю, якого ми взяли в полон перед нашими позиціями 7 червня о 17:00.
Рух транспорту
«Вантажівки та бронетехніка рушили дорогою з боку долини (через поле навпроти замку), щойно її підготували. Для бронетехніки було передбачено окремий маршрут: уздовж парку замку (через поле Бріксар — Bricsart, на схід від замку? або вздовж "Фос Гра" — Fosse Gras, на захід від замку?), повз огорожу маєтку Вомісель (Vaumicel), далі старою "Зеленою дорогою" (Green Way), аж доки шлях не губився в низинах Вере (Veret)».
Американські інженери створили величезну об’їзну дорогу, щоб оминути перехрестя у Форміньї. Він вирушив від нижньої частини вулиці Капе (rue Capet), щоб зробити велике коло, яке вело до церкви.
Небезпека мін
Одного дня, коли ми закінчували обідати, моя мати побачила, як перегородка в кімнаті за моєю спиною відірвалася від стелі, небезпечно нахилилася, а потім повернулася на своє звичне місце — і саме в цей момент пролунав потужний вибух.
Вантажівка GMC підірвалася на протитанковій міні на новій дорозі; вона їхала слідом за іншими вантажівками, які проїхали безпечно. Не знаю, чи це була міна, яку забув знешкодити сержант інженерних військ Ноель Дюбе (Noël Dube), відповідальний за розмінування цієї ділянки, але коли я прибув на місце, вантажівка лежала догори колесами, а водій, який загинув за кермом, був уже витягнутий із кабіни.
Інцидент стався біля будинку Ле Бастар — останньої вцілілої будівлі на вулиці Рю-де-ла-Мер. У той час там мешкала літня жінка, яка вдавала із себе молодшу, оскільки святкувала свій день народження лише раз на чотири роки (вона народилася 29 лютого). До неї приходили за тютюновим пайком за спеціальними талонами (у цьому будинку розміщувалася сільська тютюнова крамниця; будівля збереглася й досі).