Спогади Michel Hardelay (5): ранок 7 червня

(7 червня)

«Ніч минула відносно спокійно, і о шостій ранку, вже на ногах, ми змогли нормально поснідати. Я піднявся вище й подивився на море, вкрите човнами; скориставшись нагодою, зробив два знімки — якраз залишалося два кадри на плівці».

«Деякі з наших сусідів повернулися після ночі, проведеної в "Прекрасній зірці" (La Belle Étoile). Їх супроводжували кілька солдатів, які йшли узбіччям дороги, дотримуючись рівних інтервалів — так, як їх навчали у військовому училищі. Вони прибули з Сен-Лорана, а слідом за ними рухався перший танк "Шерман", що нагадував величезний клубок дротів: він тягнув за собою всі телефонні та електричні кабелі, зібрані дорогою, які заплуталися в його гусеницях.

У той час з'явився «Рупі» (The Rupee) і попросив показати йому човни та море.
Ми піднялися на другий поверх і підійшли до вікна, що виходило на двері моєї кімнати — на той момент зачинені. Кілька катерів вели вогонь по цілях, вказаних їм по радіо, а на гребенях скель, неподалік від воронок, залишених напередодні авіабомбами, стояли двоє американських солдатів із гвинтівками в руках. Один із них помітив нас і прицілився; я почув свист, а потім удар у двері за моєю спиною — ще до того, як пролунав постріл. Я миттєво збагнув, що відбувається, і відскочив убік, за стіну, тоді як «Ла Рупі» стрімголов кинувся вниз сходами. Друга куля пройшла майже тією ж траєкторією, що й перша, пробила двері моєї кімнати і... Влучила в мої штани, що висіли позаду, а потім — як і попередня — врізалася в передню стіну.
Не знаю, на якій відстані від нас пролетіла перша куля, але, судячи зі слідів влучань на дверях, вона пройшла якраз між нами.
Щодо двох американських солдатів: вони хотіли подивитися на результати своєї стрільби й підійшли до будинку. Я дозволив їм наблизитися, і коли вони були метрів за десять, я з’явився у вікні й сказав їм: «Ви божевільні». Вони засміялися, а потім я зустрів їх у саду, де вони запропонували мені сигарету.

У цей момент пострілів побільшало, і я почув, як сусіди в нашому глухому куті вигукують: «Ормель!» (L'Ormel). Справді, з даху будинку піднявся дим, а за кілька секунд спалахнуло полум'я. Майже одразу ж спалахнули й інші пожежі в районі Лез-Іль (Les Isles), хоча точно сказати, які саме будинки горіли, було неможливо.
(Саме в цей час американці проводили зачистку маєтків Айлз, Ормель і Тан — після німецької атаки, що сталася рано-вранці; ці великі будинки, ймовірно, згоріли саме за таких обставин).

Потім я побачив, як прибув американський капітан із двома лейтенантами та п’ятьма чи шістьма солдатами. Це був життєрадісний чоловік із гарними вусами, підстриженими на манер деяких американських акторів. Я прийняв його у вітальні; він дав мені зрозуміти, що дуже стурбований: кожен, хто намагався перетнути перехрестя біля поштового відділення, потрапляв під вогонь німецьких снайперів, що засіли в засідці, — тож він прийшов запитати, звідки вони можуть стріляти. Я відповів, що нічого про це не знаю, припустивши, що вогонь може вестися з готелю «Отель-де-ла-Плаж» (який згорів кілька років тому, якраз під перехрестям у В’єрвілі) або з будинку, розташованого нижче. Аби продемонструвати зацікавленість його проблемою, я показав йому кадастровий план комуни, який на той час зберігався в мене для підготовки схем, замовлених мерією.
Пізніше я дізнався, що причиною бійні стали двоє німецьких стрільців, які опинилися відрізаними в підземному гаражі вілли «Ла-Рюссо» (la Ruisseau). Звідти вони проглядалися перехрестя, а також місце для прання білизни, де американці намагалися застати їх зненацька, але безуспішно. Директорка школи мешкала в кутовому будинку, де — навпроти церкви — також розміщувалося поштове відділення. Вона також виконувала обов’язки секретаря мерії, а її робочий кабінет — філія мерії — знаходився в кутовій кімнаті. З-за вікна вона безпорадно спостерігала за спробами американських солдатів виявити лігво німецьких стрільців; час від часу танк розвертав башту в бік її вікна, і дуло гармати, здавалося, ось-ось увійде прямо в її кабінет.
Капітан, отримавши цю інформацію, залишив мене і зрештою дістався до двох стрільців. Після його відходу я знайшов на під'їзній доріжці до нашого будинку німецький авіаційний шолом, походження якого не зміг пояснити.
Але чому він звернувся саме до мене? На його шляху були й інші французи, зокрема мер і Ла Рюпі. Невже про мене вже доповіли як про людину, здатну надати корисні відомості?

Цей випадок створив серйозні труднощі: він затримав просування американців на захід. Американські солдати, побоюючись озброєних ворогів, почали обшукувати кожен будинок і перевіряти документи в усіх цивільних, які траплялися їм на шляху.

Доказ ми отримали через чверть години: загін із чотирьох чи п’яти чоловік проводив огляд будинків на північ від вулиці Паве (головної вулиці села). Вони пройшли повз вікно кухні, тримаючи зброю напоготові, обійшли будинок і увійшли в сад. Один із них — високий темношкірий чоловік — зажадав перевірити, чи немає на горищі снайпера. Мені довелося підкоритися: я піднявся попереду нього драбиною, відчинив люк і показав увесь наш мотлох.

Було зафіксовано два випадки (7 червня), що демонструють, наскільки легко їм доводилося натискати на спусковий гачок своєї гвинтівки:

Щоб уникнути розбиття вікон вибухами або уламками, я залишив усі вікна в нашому будинку відчиненими. Американські солдати, що проходили дорогою біля входу в наш глухий кут, помітили через одне з вікон якусь людину, що йшла полем за нашим будинком. Солдат зупинився — як і той перехожий; сподіваючись випередити іншого, він швидко вскинув зброю і вистрілив. Саме так розбилося велике дзеркало, що стояло над каміном у нашій вітальні.

Навпроти входу до будинку мера, по інший бік вулиці, стояла будівля, розташована перпендикулярно до вулиці. Вона складалася з трьох житлових приміщень, за якими йшов сарай, відкритий у південному напрямку. Під час операції в середу вранці старший офіцер оглядової групи наказав двом солдатам обійти будівлю — кожному з протилежного боку. Одночасне прибуття до краю найближчої будівлі (сараю) призвело до загибелі його товариша.

Вище — сарай пана Летеріє (мера) та три невеликі житлові будинки, про які згадує Мішель Ардела.

Кораблі союзного флоту продовжували обстрілювати наземні цілі; снаряди пролітали над нашими головами, але нам здавалося, що в повітрі є й інші снаряди — ті, що летіли в бік моря. Якби це було так, це означало б, що німці перейшли в контратаку й просунулися вперед.
Усе вказувало на те, що в другій половині дня розгорнуться запеклі бої.
Чи зможуть американці втриматися, тоді як, судячи з радіоповідомлень, ситуація на інших ділянках висадки виглядала значно кращою?

Близько одинадцятої години американський капітан із розвідувального підрозділу (C.I.C.), який досконало володів французькою мовою, повідомив мера про необхідність звільнити вулицю від фуражу та запитав, чи можна розмістити його в саду мера. Мер дав згоду, і, об’єднавши зусилля, ми впоралися з цим завданням. Капітан швидко переглянув папери, приділяючи особливу увагу документам німецькою мовою з грифом «ТАЄМНО»; він проглядав їх дуже швидко, коментуючи більшість із них словами: «Цей текст нам відомий».
У той час він уже не зустрічав солдатів із Сен-Лорана, а підрозділ, що зупинявся на перехресті біля пошти, продовжив рух у бік Грандкампа — як з’ясувалося пізніше, щоб прийти на допомогу рейнджерам на мисі Ок (Пуент-дю-Ок).
До нас звернувся знайомий наших сусідів, чий будинок зруйнувався. Він попросив одяг для свого сина — поки що, доки не вдасться дістати речі з-під завалів.
Я дійшов до пекарні, в якій вже не було живих людей, і на підлозі складського приміщення знайшов працівницю пекарні; вона тримала на руках немовля із сім’ї Л. Схоже, вона, як і дитина, загинула: жінка лежала на спині, а поруч обвалилася частина стіни, тож крізь утворений отвір у це зазвичай темне приміщення пробивалося світло.

Ми досить швидко пообідали, оскільки поблизу, схоже, знову почалася стрілянина, і повернулися до свого укриття.