Спогади Мішеля Арделе (8)
У Ваквілі, в другій половині дня 8 червня
ДЛЯ ПАМ’ЯТІ ці спогади розділені на кілька розділів, класифікованих у хронологічному порядку:
Вірвіль під окупацією (0) Напередодні та перед 6 червня (1) Ніч з 5 на 6 червня і світанок 6 червня (2) У той же час на автовокзалі Vierville, у Colibeufs (2bis) Ранок 6 червня, з 6 ранку до 12 години дня (3) Вдень і ввечері 6 червня (4) Ранок 7 червня (5) На автостанції 7 червня, на Colibeufs (5b) У другій половині дня та ввечері 7 червня — бомбардування перехрестя (6) 8 червня в місті Вірвіль з капітаном Гардінером (з цивільних справ) (7) 8 червня в Than Manor і Vaumicel (8) 8 червня у Ваквілі (9) 9 червня та наступні дні (10)
«Тоді я вирішив здійснити розвідувальний вихід у бік Ваквіля — хутора, де я залишив свій другий велосипед, позичивши його одному робітнику; він обіцяв повернути його мені у вівторок (тобто 6 червня). Тож я вирушив дорогою на Форміньї і, минувши поворот біля Іль, звернув на першу маленьку дорогу праворуч. Між двома вигинами дороги, біля самого схилу, лежали двоє монголів (з числа «східних військ» — *Osttruppen*, залучених до Вермахту як допоміжний персонал); вони дивилися в небо. Їхні маленькі коні теж загинули, а гарна червона шкіряна збруя — типова для Росії — вже зникла. Вона більше не з’єднувала тварин із невеликими візками на залізних колесах, які використовувалися для виконання покладених на них транспортних завдань.
Продовжуючи шлях, я дістався ферми Ваквіль. Вона згоріла, як і наш будинок; серед уламків сараю я побачив іржаві залишки свого велосипеда.
Повернувшись назад, я поїхав велосипедом дорогою до Форміні (Formigny), давши собі слово не виїжджати за межі комуни. Саме тут, біля лісу Сафре (Saffray), стояла підбита німецька бронемашина (ймовірно, самохідна гармата типу «Marder» зі складу 352-го танкового батальйону — «Panzerabteilung»). Снаряд пробив у ній величезний отвір — якраз на місці водія; було видно кістки його черепа. Палаючу машину покинули інші члени екіпажу — вони лежали мертвими в придорожньому кюветі.
Наскільки мені відомо, це була єдина німецька бронемашина, якій вдалося прорватися на територію трьох муніципалітетів у районі Омаха-Біч після дня висадки (D-Day).
(Сподіваючись отримати звістку від того, хто дав завдання, я повторюю той самий шлях кілька днів поспіль. Наступного дня, у п’ятницю, 9 червня, танк зник, як і два маленькі вози; у суботу, 10 червня, коней поховали.
У неділю (11 червня) двоє монголів усе дивилися на сонце — але їхні очі були без повік, а в ротах, позбавлених губ, ворушилися черви. Бідолашні найманці, які жили лише заради своїх маленьких коней і присвятили себе лише тому, щоб дбати про них!
Протягом тижня я не просувався далі на південь, оскільки ми чули стрілянину в напрямку Трев’єра — населеного пункту, який усе ще утримували оточені німці. Корабельна артилерія продовжувала вести вогонь, і ми чули, як великі снаряди пролітали над нашими головами, видаючи звук, схожий на розривання тканини.
Я повернувся до нашого дому, щоб попередити матір, що на певний час залишу її без чоловічої підтримки, а потім, бажаючи продовжити свої дослідження, вийшов на дорогу до Сен-Лорана.