Спогади сержанта Дюбе (4): бої під В'єрвілем 7 червня

Переміщення військ 7 червня

Ще один лист від сержанта Дюбе, який був заскочений німецькою контратакою на південь від В'єрвіля, див. попередню частину листа (стор. 501):

«Я сказав своєму відділенню: "Ми йдемо звідси, але проповземо під живоплотом до краю поля. Спробуємо дістатися до ферми — сподіваюся, там вдасться знову вийти на зв'язок з американцями"».
Зрештою, на краю поля ми знайшли лейтенанта Поупа, штаб-сержанта Маргускі (сержанта взводу) та Боба Шампаня (сержанта, відповідального за важке озброєння); вони також втратили зв’язок із американськими військами.
Я сказав лейтенанту Поупу, що беру із собою двох добровольців — хлопці самі зголосилися, — і ми підемо шукати американців. Ми вирушили в дорогу. Я повідомив лейтенанту Поупу, що трохи знаю французьку, тож зможу розпитати місцевих, де перебувають німці й чи бачили вони американців. Французи, яких я зустрічав, були дуже привітними, але завжди попереджали мене, щоб я остерігався білявої дівчини, яка постійно перебувала в товаристві німців.
Під кінець дня ми затрималися поруч із кількома німцями; я бачив, як вони встановлювали кулемет на розі невеликого поля за фермою. Невдовзі повз пройшли двоє американців, один із яких ніс кулемет калібру .30. Я зупинив їх на розі поля, навпроти німців, і вони розгорнули вогневу позицію, щоб відкрити вогонь. Не пам’ятаю, хто вистрілив першим, але саме в цей момент на поле вийшли три молоді француженки зі своїми маленькими стільчиками й почали доїти корів. Коли заговорили кулемети, можна було б подумати, що дівчата побіжать додому, але ні — вони просто продовжували доїти корів, наче кулеметів зовсім не було.

Якщо замислитися, можливо, саме це їх і врятувало: схоже, кулеметники з обох сторін намагалися не зачепити дівчат чи корів, хоча навколо все було всіяне кулями. Нічого подібного в житті більше не бачив. А якби вони підхопилися й побігли додому — цілком могли б потрапити під кулі, що прошивали все навколо, і загинути.
Ми прибули на широку під’їзну алею, де великі дерева утворювали своєрідні склепіння. Алея вела до замку (ймовірно, маєтку Тана?), який, як я дізнався пізніше, слугував командним пунктом для німців у В’єрвілі. Праворуч від алеї було укриття від бомбардувань; зважаючи на його розміри, я припустив, що воно призначене для всієї місцевої громади. Однак, повернувшись туди минулого червня на 45-ту річницю, я зрозумів, що це укриття було лише для німців, які мешкали в замку. Жінка зі світлим волоссям, про яку мені розповідали, жила разом із ними.
Коли я перебував у провулку разом із кількома французами, намагаючись дізнатися щось про німців, у мене поцілив снайпер, який засів на деревах над під’їзною дорогою. Куля вдарилася об землю біля моїх ніг. Один американець, що був неподалік, почув удар, поглянув угору й помітив снайпера. Він вистрілив — снайпер упав, але зачепився за гілки.
Незабаром жінка, з якою я розмовляв, сказала мені озирнутися — наближалася білява дівчина. Я дочекався, поки вона підійде, поговорив із нею, а потім передав американським солдатам, які відвели її на пляж як полонену.
Я також дізнався, що ця стіна була частиною «лінії Мажіно» — її доставили сюди на платформах за наказом Роммеля і розмістили в низинах пляжу Омаха. (малоймовірно, що такі бетонні масиви могли бути переміщені в такий спосіб у 1943 році; тут, напевно, виникла плутанина — можливо, з «елементами C» (C-elements), що використовувалися як пляжні перешкоди; насправді це були конструкції, взяті з бельгійської «лінії Мажино» — так званої «лінії Куанте»)
Це все, що я пам'ятаю про...