Знищення протитанкової стіни у В'єрвілі
Свідчення сержанта Дюбе (частина 1)
(У свідченнях сержанта Дюбе також згадується Частина 2, Частина 3, Частина 4)


(подробиці Головний бункер у В'єрвілі 7 червня, на якому видно розбиті уламки протитанкової стіни

(подробиці)

(Уривки зі спогадів сержанта Дюбе зі 121-го інженерного батальйону)
«Я був командиром 9-го відділення 3-го взводу роти «C» 121-го інженерного батальйону. Ми перебували на борту десантного корабля типу LST — це судно з великими воротами в носовій частині. Незадовго до світанку (близько 05:00) до нашого борту пришвартувалося інше судно — типу LCT. Ми перебралися на нього, спустившись по мотузкових сітках, що звисали з нашого борту».
(Дюб здійснив переправу на краще обладнаному десантному кораблі типу LST, призначеному для розміщення солдатів, тоді як важку техніку було завантажено на десантну баржу типу LCT ще в Англії)
З настанням світанку (близько 06:00) ми побачили дзвіницю у В'єрвілі та дорогу, що вела від пляжу вгору до села.
{Наше завдання полягало в тому, щоб висадитися (на ділянці «Дог Грін», безпосередньо перед В’єрвілем), піднятися до В’єрвіля цією дорогою, повернути праворуч і, пройшовши ще 400 метрів, розмінувати два поля ліворуч від дороги (за фермою). Це було необхідно, щоб підготувати місце для розміщення нашої техніки та облаштування нічлігу для нашого взводу.}
Трохи згодом ми побачили людей у воді. Ми врятували всіх, кого змогли. Дехто з них був у тяжкому стані, на межі виснаження. Ми входили до складу 6-ї хвилі десанту (яка мала підійти до сектору «Дог Грін» о 7:30 ранку). Спочатку ми зробили розворот, а потім попрямували до узбережжя.
Наш шлях пролягав приблизно за 150 метрів від місця, де закінчувалася дорога, що спускалася з боку В'єрвіля (Vierville). Ми перебували на борту десантного судна (LCT), коли почули крик з іншого такого ж судна: «Назад! Назад! Ми підірвалися на міні!». Наш стерновий миттєво розвернув судно, і воно різко рушило назад.
(Цілком імовірно, що офіцери, які командували десантним судном (LCT), дійшли висновку: наближатися до пляжу «Дог Грін» (Dog Green) у тих критичних умовах, що склалися на той момент, — це самогубство. Годиною раніше до такого ж висновку дійшов полковник Шнайдер із 5-го батальйону рейнджерів.)
Не можу сказати, чи натрапили б ми на міну, якби продовжили рух прямо — цього я вже ніколи не дізнаюся. Ми відступали назад — час тягнувся, наче вічність, — а потім рушили вперед ліворуч, віддаляючись від В'єрвіля (Vierville). Весь цей час снаряди, що летіли в наш бік, падали зовсім поруч, але не завдавали нам шкоди (саме в цей момент за наказом «начальника пляжу» (Beachmaster) висадку було призупинено приблизно до 10:30 ранку).
Ми висадилися (на ділянці «Дог-Вайт», близько 11-ї години ранку) приблизно за 1500 метрів від нашої цілі — дороги, що веде вгору до В'єрвіля. Нам належало йти цією дорогою, як я вже казав раніше, потім повернути праворуч і знайти ліворуч великий будинок із полем позаду нього — саме там ми мали провести ніч.
Саме в цей момент сталася подія, яка стала відповіддю на молитви, що я підносив у попередні роки. Я зовсім не вмію плавати — навіть голим. Уявіть, як мені пощастило: якби мій десантний човен — подібно до багатьох інших суден того ранку — опустив апарель на глибокій воді (щоб уникнути зіткнення з міною чи перешкодою), я опинився б у воді з мокрою уніформою, важким спорядженням і 25-кілограмовим вантажем за спиною.
(судна, що трималися на глибокій воді, майже завжди натикалися на мілину, тож апарель опускали в руслі, що проходило вздовж цієї мілини. У цьому випадку десантне судно (LCT) підійшло близько 11:00 ранку під час повного приливу; йому довелося пройти над підводними грядами та перешкодами, щоб вийти безпосередньо до берега, вкритого галькою. Це була рідкісна нагода).
Що ж, у нашому випадку ми висадилися настільки близько до берега, що ніхто з нас не намок вище підошов черевиків. Ми перебували далеко (на ділянці «Дог Вайт») від місця, де мали розгорнутися серйозні бої. Щойно ми зійшли з десантного судна, мій лейтенант (лейтенант Поуп) наказав нам чекати, а сам спробував відновити зв’язок із командиром роти (пізніше лейтенант розповів мені, що капітан отримав поранення в голову під час висадки).
Ми відсували гальку, щоб викопати укриття. Багато хто — я був серед них — лежали на спині, поклавши голову на каску, і дивилися в бік моря. До того моменту ніхто з нас не постраждав.
У моєму човні рядовий на прізвище Бошеллі ніс два «бангалорські торпеди» (подовжені заряди вибухівки) — вони були призначені для знищення загороджень із колючого дроту, які ми мали знайти на узбережжі, неподалік від протитанкової стіни, що перегороджувала шлях до В'єрвіля. Щойно човен ударився об гальку, він викинув обидва заряди у воду, перш ніж хтось встиг його зупинити. Він вирішив, що вони більше не знадобляться, адже все це зовсім не було схоже на справжню війну. Поки я лежав, до моїх ніг прибило кілька тіл. Тоді я усвідомив, що зовсім поруч гинуть люди. Для нас війна звелася до артилерійської дуелі, під час якої розриви снарядів ставали дедалі ближчими й небезпечнішими.
Трохи згодом, поки ми чекали на повернення лейтенанта Поупа, повз нас — неподалік від пляжу (вода вже почала відступати) — пройшов генерал Кота (ймовірно, близько 14:00, повертаючись із В'єрвіля звичним шляхом). Він вигукнув: «Рушаймо, хлопці! Йдіть звідси! Ті американці, що залишаться тут, скоро загинуть — попереду 29-та дивізія!».
Ми всі підвелися й рушили вгору, до В'єрвіля.
У той час був приплив (рівень моря спадав, піску було ще мало), тому пересуватися пляжем було небезпечно. У міру наближення (з боку спуску біля В'єрвіля) інтенсивність обстрілів зростала. По нас вели вогонь артилерія, міномети та німецькі кулемети, розташовані на вершинах скель; не кажучи вже про 88-мм гармати в бункерах, які прострілювали пляж уздовж (фланговий вогонь). (Цілком імовірно, що на той момент німецький вогонь був менш інтенсивним, ніж рано-вранці: опорні пункти (WN) біля спуску у В'єрвілі були нейтралізовані, проте німецька польова артилерія час від часу продовжувала стріляти, особливо в секторі D1).
Пересуватися було дуже важко через велику кількість тіл загиблих і знищеної техніки.
Пам’ятаю, як ми проходили повз будинок, який багатьом запам’ятався. Він зображений на фотографії в книзі, присвяченій історії 29-ї піхотної дивізії армії США. Повернувшись цього року (1994) до В’єрвіля, я подумав, що в цій будівлі, мабуть, розміщувалося казино. (??? ймовірно, вілла Арделе / villa Hardelay). Трохи згодом ми змогли продовжити рух у бік В’єрвіля — прибережною дорогою, у напрямку протитанкової стіни. Саме тоді я вперше побачив одну з найжахливіших картин війни: офіцер кричав: «Лікаря! Лікаря!». Він стояв на ногах, але хитався; частина його обличчя була відірвана. Я був приголомшений, чи то... ...зупинитися, щоб врятувати його, або піти шукати лікаря, який міг би надати йому допомогу. Я допоміг йому сісти, щоб він став менш помітною ціллю, і покликав своїх людей, аби вони знайшли санітара, прикріпленого до нашого підрозділу.
Було близько 16:30 або 17:00. (ймовірно, значно раніше, близько 14:00 або 14:30, коли ми дісталися протитанкової стіни. Командир 2-го відділення роти «B» 121-го піхотного полку стояв біля стіни, чекаючи на прибуття саперів, щоб підірвати її. Через цю стіну ніщо не могло просунутися далі з пляжу: усі види техніки — танки, напівгусеничні машини, вантажівки — застрягли на березі, наче нерухомі мішені.
Коли мене помітили разом із моїм відділенням, що зберегло боєздатність, та подовженим зарядом («бангалорською торпедою»), командир роти B 121-го батальйону (чиє ім’я я не можу згадати) сказав мені: «Сержанте, проведіть розвідку за стіною і готуйтеся підірвати її».
Я попросив добровольців;
Френк Вуд (який досі живий і мешкає в Арлінгтоні, штат Вірджинія), молодий чоловік на прізвище Гронден — який згодом загинув на шляху до Сен-Ло, — а також ще один солдат, назвали свої імена.
Ми рушили до стіни, перерізаючи колючий дріт, уважно стежачи за мінами й остерігаючись потрапити в протитанковий рів.
Наблизившись, ми побачили, що це подвійна стіна із зигзагоподібним проходом, який дозволяв перейти на інший бік.
Ми не бачили жодного німецького солдата, доки не поглянули на вершину скелі ліворуч — там у траншеях бігли німці.
Ми відкрили по них вогонь, але промахнулися.
їх.
Повернувшись на пляж уздовж стіни, ми почали готуватися до її підриву, хоча в Англії мені було поставлено зовсім інше завдання. Це завдання виникло лише тоді, коли я опинився безпосередньо перед стіною. Ми переконалися, що всі присутні американці перебувають у безпеці, поза зоною ураження вибухом.
На пляжі, неподалік, перебували двоє американських саперів — водіїв бульдозерів: Альберт Валлеко та Джозеф Драгс.
На кожному бульдозері було по 10 ящиків тротилу (приблизно 500 кг).
Фахівцем із підривних робіт у моєму 9-му відділенні був Джон Оленек зі Скрентона, штат Пенсільванія.
Після того як я отримав поранення в Німеччині й залишив підрозділ, зв’язок із Джоном обірвався, тож я не знаю, чи він досі живий.
Валлеко та Драгс живуть у Новій Англії (США).
Одразу після розчищення шляху до стіни Оленек почав підраховувати, скільки ящиків знадобиться, щоб усе підірвати.

Обидві стіни були високими (2,50 м) і
товщиною 1 м, з армованого бетону (залізобетон).
Він вирішив розмістити 10 блоків уздовж кожної стіни, утворивши велику літеру «U», ось так.
Він зірвав кришку з одного з ящиків і вставив детонатор у брикет тротилу, що лежав посередині. Потім він простягнув дріт у бік моря.
Розмістивши всіх людей в укриттях і переконавшись, що в небезпечній зоні нікого немає, я наказав Джону натиснути на ручку підривного пристрою. Вже не пригадаю, чи це він, чи я виконав цю дію після сигналу «Відбій небезпеки!».
Так чи інакше, у повітря здійнялася вогняна куля заввишки щонайменше 60 метрів. Здавалося, що уламки бетону й каміння падали ще довгі хвилини! Коли дим розсіявся і ми змогли вибратися зі своїх укриттів, то побачили, що обидві стіни пробиті й зруйновані. Бульдозери одразу почали засипати протитанковий рів (він розташовувався за 50 метрів перед стіною, поперек дороги), а танки — розширювати проломи в стінах, щоб пропустити техніку, яка висадилася на берег. Йшлося про 5:00.
«Не пригадую, щоб бачив генерала Коту біля стіни.
Наказ підірвати цю перешкоду віддав мені командир роти «Б».
Це був майор.
Знаю, що мої слова суперечать тому, що показано у фільмі «Найдовший день».
Я не стверджую, що генерала Коти там узагалі не було — я кажу лише, що більше не бачив його після того, як він пройшов повз нас на пляжі й наказав залишити позицію, на якій ми перебували».
(генерал перетнув стіну, спускаючись із боку В'єрвіля близько 13:00, продовжив рух дорогою і близько 13:30 зустрів сержанта Дюбе в секторі «Дог Вайт» (Dog White), після чого рушив далі в напрямку Сен-Лорана та Рюке. Усюди, де він проходив, він підбадьорював і заохочував бійців, спонукаючи їх діяти самостійно)

