Спогади Franz Gockel (2): 6 червня о WN 62

6 червня 1944 року: «ВОНИ ПРИБУВАЮТЬ»

«Бомбардувальники знову наблизилися до узбережжя. Я стояв у своєму заглибленому в землю бункері». Переді мною, на поворотній платформі, стояв важкий кулемет. Три амбразури були спрямовані в бік моря. Я ще раз перевірив кулеметні стрічки. Намагався зосередитися на своїй зброї, аби не думати ні про що інше. Бомбардувальники вже були над нами — ризикувати й стрибати в індивідуальний окоп, який мав слугувати укриттям під час авіанальоту, було вже пізно. Час для цього минув. Тож я, зіщулившись, причаївся під основою кулемета. Бомби з вереском і свистом врізалися в піщано-кам’янистий ґрунт. Нас огорнули бруд і дим. Земля здригалася; очі й ніс були забиті пилом. Пісок хрустів на зубах. Надія на допомогу зникла: наші літаки затримувалися. На цій ділянці узбережжя не було зенітної артилерії. Бомбардувальники могли безкарно скидати свій смертоносний вантаж. Тим часом розривалися снаряди важкої корабельної артилерії. З траншеї я бачив, як важкі бомбардувальники скидали смертоносні вантажі на сусідній опорний пункт. Бомби та снаряди корабельних гармат впивалися в землю, підкидаючи в повітря грудки ґрунту, колючий дріт і бетонні блоки. Але це було ще не все: десантний флот, що наближався в ранкових сутінках, готував для наших позицій ще страшніші випробування. Для нас почався бій без жодного шансу на порятунок. Можливо, саме цей відчай і змушував нас чинити такий запеклий опір. Ми просто хотіли вижити.

«Перед нашим узбережжям, наскільки сягало око, стояв флот. Великі військові кораблі вишикувалися перед нами, наче на параді. Для тих небагатьох, хто вцілів після морського обстрілу, це видовище стало унікальним, але водночас і жахливим досвідом».

«Залп за залпом — корабельна артилерія обстрілювала наш опорний пункт. Судна перебували лише за 20 кілометрів звідси. Ця відстань поступово скорочувалася. Неозброєним оком ми дедалі чіткіше розрізняли деталі флоту, що наближався. Град снарядів, що обрушувався на наш опорний пункт, ставав дедалі нищівнішим. Усе частіше в повітря здіймалися стовпи землі, які потім знову осідали додолу. Снаряди пошматували мінне поле на пляжі. Мінні загородження та «спаржа Роммеля» були розкидані у воді.

«Усе в десантному флоті свідчило про залучення величезної кількості техніки, якій ми могли протиставити лише слабкий опір, що згасав. Наше важке озброєння було розраховане на стрільбу зблизька. Тож нам залишалося чекати й чекати. Ворог мав підійти безпосередньо до узбережжя. До того ми розраховували лише на висадку під час припливу, оскільки під час відпливу човни сіли б на мілину на піску. Проте саме був відплив. Вода була приблизно за 300 метрів від берега.

«Бомби, а передусім артилерійські снаряди, розтрощили наш опорний пункт. Проте значних втрат у живій силі ми ще не зазнали. Посеред цього шквалу снарядів ми використовували кожну вільну секунду, щоб налагодити зв’язок із сусідами. Приблизно за 15 метрів переді мною стояла 50-мм протитанкова гармата; біля неї залишився лише один боєць, оскільки його напарник був поранений. За 40 метрів ліворуч від мене перебував ще один боєць — так само, як і я, наодинці — з важким польським кулеметом».

«Під час цієї канонади десантний флот підійшов достатньо близько, щоб усі деталі стали чітко...» ...можна було розпізнати. Поруч із різними типами військових кораблів були транспортні судна, десантні катери та штурмові човни, готові висадити армію вторгнення на берег. Раптом, близько 6:00 ранку, вогонь ущух. Запала тривожна тиша. Але вона тривала недовго. Військові кораблі знову відкрили вогонь. Снаряди знову завили в повітрі. Саме в цей момент по загородженнях на пляжі вдарила артилерія. Частину стовбурів дерев було розтрощено на друзки. Деякі з них палали. Повільно, метр за метром, вогняний вал просувався вперед. Жахлива хмара туману й диму, що супроводжувалася оглушливим тріском, виттям, свистом і криками, змітала все на своєму шляху, насуваючись прямо на нас. Вогняний вал рухався неквапливо. Він знав, що нам нікуди від нього не втекти. Залишившись без жодної підтримки, я лежав біля основи свого кулемета. Перші снаряди цього вогняного валу впали між нашими кулеметами та бункерами. Інші пролетіли крізь амбразури моєї кулеметної позиції. Вогневі точки двох вогнеметників були накриті шквалом снарядів. Під цим градом снарядів я намагався подолати страх, вимовляючи вголос короткі, спонтанні молитви.

«У батьківському домі, під час бомбардувань, ми не лише читали молитву на вервиці, а й зверталися до Матері Божої, святого Йосипа та наших святих покровителів, благаючи про захист і допомогу. Тепер, у цю хвилину, я згадав ці молитви й без упину повторював їх. Будучи відрізаним від інших біля свого кулемета, я не мав із ким перемовитися в цьому пеклі, яке влаштувала корабельна артилерія».

«Над нами й поруч із нами лунав гуркіт, схожий на роботу барабанних механізмів, і тріск. Шрапнель летіла зі свистом і вереском. Вона з гуркотом врізалася в дерево чи бетон або глухо вгрузала в перешкоди. Потім знову запала тиша».

«Знову почулися свист і крики. Нас було шестеро товаришів; нас розподілили в нижній частині опорного пункту на ділянці завдовжки близько 80 метрів. На той момент лише один із нас отримав легке поранення».

«Товариш Зігфрід Куста, навідник 50-мм протитанкової гармати, вповз до мого бункера й закричав: "Обережно, Франце! Вони йдуть!"»

«Тоді морська поверхня ожила. До берега наблизилися штурмові катери та спеціальні десантні судна. Бійці першої хвилі десанту, що тісно стояли на борту, кинулися назовні. Вода сягала їм колін, а іноді й грудей. На широкому, відкритому пляжі почався стрімкий рух до вкритого галькою схилу, який слугував першим укриттям. Тим часом ми займалися своїми опорними пунктами. Досі ми не застосовували жодних оборонних засобів. Було б безглуздо й марно намагатися відповісти на авіаційні та морські бомбардування. Усі ми думали лише про те, як якомога довше вберегти свої життя в бункерах та земляних укриттях. Перші кулеметні черги, спрямовані в наш бік, змусили нас відкрити вогонь у відповідь. Люди з перших штурмових і десантних суден падали мертвими або пораненими, пройшовши лише кілька метрів. Деякі з перших штурмових катерів залишилися на воді без екіпажів. Це тривало недовго. Обстріл із боку мілкосидячих суден, що підійшли впритул до берега, продовжувався. Вони були озброєні переважно скорострільними гарматами та великокаліберними кулеметами, які тепер відкрили вогонь по наших позиціях і місцях розташування окремих гармат. Важка корабельна артилерія вела вогонь по тилових районах».

«Я встиг зробити кілька черг зі свого станкового кулемета по десантних суднах, але потім він замовк — під час обстрілу здетонували набої в стрічках. Ми швидко витягли боєприпаси, струсили з них уламки й знову зарядили зброю». У ту саму мить мій кулемет, що був у мене в руках, зрешетили кулями. Навіть сьогодні я не можу збагнути, як мені вдалося вціліти, не отримавши жодної, бодай найменшої, подряпини.

«Ми були здивовані тим, що, маючи так мало захисників, нам вдалося зупинити вторгнення на наше узбережжя».

«Ми згадували про численних жертв бомбардувань і руйнувань у Німеччині. Тут ми опинилися віч-на-віч із тим самим супротивником. Але, на відміну від багатьох тамтешніх мирних жителів, які були беззахисні перед бомбардуваннями, ми могли захистити себе. І ми хотіли вижити!»

«Один із наших бійців вів вогонь зі своєї 75-мм гармати. Десантні судна, що наближалися до берега, миттєво відповіли вогнем. Амбразури, з яких велася стрільба, були приховані туманом і димом від розривів снарядів. Кілька снарядів влучили прямо в ці отвори й вивели гармату з ладу. Артилеристу вдалося врятуватися, отримавши лише легкі поранення».

«Усього за 20 метрів звідси, поруч із 75-мм гарматою, спрямованою в бік моря, знаходився дот типу "Тобрук" (Tobrouk) із кулеметом MG 42. Цей новий скорострільний кулемет нещодавно добре зарекомендував себе в боях проти масованих атак російської піхоти». У 1964 році я знайшов двох товаришів, які несли службу на цій позиції, на військовому кладовищі в Ла-Камб.

Приблизно за 40 метрів позаду мене, у будинку, де розміщувалися наш командний пункт і кухня — і який був зруйнований ще на початку бомбардування корабельною артилерією, — продовжували вибухати численні снаряди; у повітря постійно здіймалися уламки деревини та залишки стін.

«Приблизно за 15 метрів переді мною, у напрямку до пляжу, у заглибленні була встановлена ​​50-мм протитанкова гармата, яку обслуговував Зігфрід Куста. З моря цю позицію гармати було не видно. За допомогою цієї гармати Зігфрід обороняв ділянку пляжу між опорними пунктами WN 62 та WN 61. Кілька танків і човнів, що палали після влучань, свідчили про те, що цей солдат — завдяки своєму досвіду, здобутому на Східному фронті, — не дозволив ворогу подолати вкритий галькою схил пляжу. Ернест Гемінґвей згадував про ці танки та палаючі човни на пляжі».

«Тим часом прибула друга хвиля десантних суден. До берега кинулася нова група. Захисники опорних пунктів знову чинили опір, але він був уже слабшим. Дедалі більше солдатів гинуло або отримувало поранення. Рівень моря поступово підвищувався; вода підступала все ближче до краю берега. Шлях, який доводилося долати десантникам, ставав коротшим. Десантні судна, що перевозили танки, відчинили свої апарелі, і бойові машини, ведучи вогонь, швидко виїхали на берег. Протягом кількох годин точився запеклий бій. Пляж був усіяний тілами загиблих, пораненими та солдатами, які шукали укриття. Почався приплив. Вода піднімалася дедалі вище. Усі, хто ще міг бігти або повзти, намагалися дістатися до схилу, що давав надію на порятунок. Багато з них знову стали жертвами нашої оборони».

«Але й з нашого боку були значні втрати. Легкопораненим надали першу допомогу й відправили в тил. Тяжкопораненим також перев’язали рани, і вони лежали в захищеному місці. Загиблі товариші так і залишилися лежати там, де впали. Нікому було займатися загиблими».

«Багато хто з десантників дістався до вкритого галькою схилу, який слугував їм укриттям. Там вони вважали себе в безпеці. Але лише на коротку мить. Наші мінометники чекали саме цього моменту, щоб відкрити шквальний вогонь по гальковому насипу. Серед гальки вибухали снаряди з ударними підривниками. Осколки снарядів, каміння, що котилося схилом, і уламки породи знову завдали значних втрат підрозділам, що висадилися на берег.

Приплив виніс на берег загиблих і поранених солдатів десанту, а також уламки суден і залишки розбитих кораблів. Це було жахливе видовище — бачити, як нові й нові підрозділи відправляють на вірну смерть. Пітер Буземанн, студент зі штату Мічиган (США), знайшов у підручниках такий опис: «Американські солдати просувалися, немов автомати, крізь вогонь оборони в напрямку німецьких позицій». Він навіть уявити собі не міг, що це означає — «кидатися на смерть, наче автомати». А ми були зовсім поруч із ними.

«До полудня приплив дістався до галькового схилу. Десантні човни та баржі з малою осадкою опинилися на мілині просто перед нами, всього за 100 метрів. Ми схопили гвинтівки й намагалися перешкодити подальшій висадці».

«Передові загони противника досягли районів на захід і схід від нашого опорного пункту, захопивши інші укріплені позиції, які зазнали тяжких втрат внаслідок авіаударів та обстрілів корабельною артилерією; звідти вони просунулися далі вглиб території. Тепер нам довелося оборонятися від атак з тилу. Підкріплення не надійшло. Міхаеля Шніхельса відправили до роти як посланця, щоб попросити підкріплення, але він не повернувся. У Кольвілі вже точилися запеклі бої. Підкріплення більше не було».

«Як розповідав мені після війни Міхаель, він перебував у Кольвілі, сховавшись за тушею мертвого коня. Потім у неї влучив снаряд, і Міхаеля повністю засипало уламками тіла тварини, заливши його кров'ю. Сам він отримав лише легкі осколкові поранення. Для американців, які йшли в атаку, видовище Міхаеля, що лежав серед розірваних на шматки останків коня, мабуть, було жахливим. Один із "друзів" одразу вклав йому в рот сигарету».

«Супротивник висаджував дедалі більше військ, а наш опір слабшав. Близько полудня, під час припливу, два невеликі десантні човни пройшли перед опорним пунктом WN 62, наразившись на міни...» ...закріплених на перешкодах, що ховалися під водою. Потужні вибухи розтрощили човни. Від них залишилися лише уламки.

«Близько 11-ї години, після того як стрілянина на деякий час вщухла, велике десантне судно (LCI — десантне судно для перевезення піхоти) підійшло прямо до наших позицій, зупинившись за кілька метрів від берега. Палуби були щільно заповнені солдатами, що стояли впритул один до одного. По нашому нижньому опорному пункту було зроблено ще один постріл. Потім до мене, повзучи зі зброєю в руках, наблизився Зігфрід Куска. Його протитанкова гармата була встановлена ​​так, щоб вести вогонь паралельно береговій лінії. Вогонь перемістився на пологу ділянку місцевості біля опорного пункту. Ми змогли перевести подих. Проблем із боєприпасами не було: поруч із нами лежало кілька ящиків із набоями для мого кулемета».

Десантне судно (LCI) — велика ціль — перебувало ледь за 120 метрів від нас. Навколо мого напівзасипаного бункера, понівеченого вогнем, ми шукали місця, які могли б забезпечити максимальний захист. Після інтенсивного обстрілу з наших гвинтівок по палубах і командному містку на борту судна почався справжній хаос. До нас долинають уривчасті команди, що лунають із гучномовців.

«Коли через десять-п’ятнадцять хвилин — що для нас здавалося вічністю — човен повернувся, ми зітхнули з полегшенням. Ми виглядали щасливими. Цього разу ми знову вціліли».

«Оскільки ми не їли вже вісімнадцять годин, я, порадившись із іншими, вирішив пошукати щось їстівне в укритті штабу.

«Я дістався цього укриття, розташованого на схід від нашого опорного пункту, в глибині території: спочатку йшов траншеями, потім — крізь палаючу траву та густі зарості ялівцю». У траншеї перед укриттям я зустрів двох товаришів — Гельмута Кізерлінга та Пауля Гамінга; вони несли ручний кулемет і гвинтівку. Над нами свистіли кулі — не лише з боку моря, а й із заходу. Вони назвали імена кількох загиблих або поранених товаришів.

«На позиції WN (Widerstandsnest — укріплений пункт)...» ...61 та WN 60, що розташований далі на схід, ми бачили, як висаджені війська рухалися «індіанською стежкою» (один за одним) углиб країни. Через дві години після висадки 88-мм гармата на позиції WN 61, якою командував старший фельдфебель Шнюлль, замовкла. У 1964 році я також знайшов старшого фельдфебеля Шнюлля на німецькому військовому кладовищі.

«Ми вирішили, що я, прикритий з обох боків товаришами, проберуся в укриття — пошукати "військовий" хліб, ковбасу та консервоване молоко. Напередодні я, як зазвичай, ходив до селянина в Кольвілі по молоко».

«На 6 червня наш план робіт передбачав земляні роботи: подовження траншей у нижній частині опорного пункту. Через це я був одягнений у свій робочий комбінезон. Мій ідентифікаційний жетон висів біля ліжка. Військовий квиток залишався в кітелі моєї форми. Чотки, які дала мені в дорогу мати, також лежали в кишені кітеля. Ще в мене був маленький футляр із медаллю з Лурда — подарунок від батька. Він носив її постійно протягом 1916–1918 років. Поспіхом я зібрав документи й медалі».

«До речі, я бачив зуб Гайнріха Кріфтевірта, що плавав у його склянці з водою. Спочатку його визнали загиблим — ідентифікаційний жетон був пошкоджений, — але, отримавши лише легкі поранення, Гайнріх прийшов до тями у своєму захисному казематі, вийшовши з глибокого непритомного стану, і за допомогою іншого легкопораненого поспіхом дістався до Кольвіля. Що ж подумав той, хто знайшов цей зуб?»

Маючи при собі підривники, кулемети та ящики з набоями, ми вгамовували голод і спрагу, поспіхом ковтаючи їжу й роблячи великі ковтки холодного молока з казанка. Я не подумав про те, що холодне молоко, випите швидко на порожній шлунок, діє як проносне. Перекинувшись кількома словами з двома товаришами, я вискочив із рову на схил, який прикривав мене з боку моря. Щоб не забруднити штани, я стягнув їх так різко, що розірвав шов. Спорядження — пояс, підсумки для набоїв, кишені, набиті гранатами, та ремені (обов’язкові у Вермахті) — не залишали мені іншого вибору.

«Перш ніж повернутися до нижньої частини нашого опорного пункту, я помітив метрів за п’ятдесят, біля схилу, протитанкову гармату, встановлену просто в полі. Два дні тому її тут не було. Гармата була націлена на опорний пункт WN 61. Двоє літніх солдатів побачили, що я наближаюся в розірваних штанах. Вони одразу зрозуміли, в якому я незручному становищі, і без зайвих вагань сказали: "Пошукай серед наших штанів — може, знайдеш такі, що тобі підійдуть. Нам запасна форма більше не потрібна, а ти все одно не зможеш дістатися до своєї позиції"». «Там уже сидить друг».

«Ми обмінялися відомостями про цей оборонний бій. Дійшли одностайного висновку, що поки не уявляємо, як вибратися з цієї халепи. Під час розмови наш старший унтер-офіцер і командир опорного пункту, повзучи, вибралися з-під прямого вогню; старший унтер-офіцер був важко поранений у спину. Ліворуч від нас, на заході, ми виявили, що позицію WN 64 захоплено — американські піхотинці вже проникли на територію цього вузла опору».

«Коли я був вісімнадцятирічним новобранцем, бувалі солдати дали мені кілька порад, перш ніж я вирушив назад до укриття штабу, де чекали мої товариші. На ділянці довжиною 50 метрів я не боявся перебувати біля підніжжя схилу. Притиснувшись до нього, я піднявся на кілька метрів угору, щоб кількома швидкими стрибками дістатися до захисного рову, де були двоє моїх товаришів. Моя ліва рука вже сягнула краю схилу, і я почав обережно підтягуватися. Тільки-но я поклав голову на руку, як відчув різкий, нищівний удар по лівій руці. Я впав назад до підніжжя схилу й побачив, що три пальці на цій руці тримаються лише на сухожиллях».

«Моя гвинтівка залишилася десь посеред схилу, а без неї я почувався незахищеним, тож я знову поліз угору — навпочіпки. Забравши зброю, я кинувся до товаришів, які перебували біля протитанкової гармати. Щойно я дістався туди, один із них уже тримав у руках стрічки. Я попросив його бути обережнішим — мені ще хотілося зберегти свої пальці. На зворотному шляху до Кольвіля він, аби якось мене втішити, сказав: "Це гарне поранення — якраз щоб вирушати додому. Радій, що принаймні можеш бігати"». «Ми досі не знаємо, як нам вибратися з цього феєрверку». Один американський ветеран, який тепер став моїм другом, сказав мені: «Це був постріл, який коштував для вас мільйон доларів».

«Я також знайшов свій...» ...товариші Гельмут Кізерлінг і Пауль Гамінг у 1964 році на німецькому військовому кладовищі в Камбе.

«Я впізнав за голосом старшого уорент-офіцера Пая; він розповідав про бій на узбережжі. Він сказав: "Я останній із тих, хто був на позиції WN 62; мабуть, більше ніхто не вижив". Він був дуже здивований, коли дізнався, що я бачив, як він, тяжко поранений, повз під колючим дротом. А через годину поранило й мене — в руку».

«Ми вели бій у районі церкви. Згадували імена кількох товаришів, які загинули на ділянці між командним пунктом роти та церквою — відстань до неї становила лише 60 метрів. Перш ніж вдалося відкинути американців, які захопили церкву та дзвіницю, загинули наш командир роти лейтенант Баух, ще один офіцер, четверо унтер-офіцерів і десять рядових».

«Нашу їдальню на сусідній фермі вже розграбували й спустошили. Знайомі мені товариші шукали захисту за передніми стінами. Франц Вільден — товариш, який проходив підготовку разом зі мною в Голландії, — дістав із кузова вантажівки суху ковбасу й передав мені. Після війни я зустрів його знову — на кладовищі в Ла-Камб. У цю ж вантажівку поклали кількох поранених. Тіла загиблих прибрали з дороги й поклали в неглибокі рови».

«З нами були один "друг" і цивільний француз».

«Дорога від Кольвіля до Сент-Онорін-де-Перт, позбавлена ​​живоплотів чи дерев, відкривала вид на море. Воно кишіло суднами різного розміру. Над великими десантними баржами височіли аеростати загородження для захисту від авіації, але вони також слугували орієнтирами для нашої артилерії. Дуже швидко в батареях закінчилися боєприпаси. Будинки на в’їзді в село Сент-Онорін були знищені вогнем. Після війни Івонна розповіла мені, що один із її дядьків і двоюрідний брат загинули під час обстрілу корабельною артилерією. Проїхати через село на вантажівці було неможливо. Солдати, які шукали прихистку в кюветах обабіч дороги на в’їзді в село, також стали жертвами корабельної артилерії». Ми, хто отримав лише легкі поранення, вирушили в бік Байо, щоб дістатися до військового шпиталю нашої дивізії — того самого, де в листопаді 1943 року я протягом трьох тижнів лікувався від інфекції.

«У вантажівці залишилися троє тяжкопоранених. Водій хотів повернутися до Кольвіля й знайти іншу дорогу на Байо. Але ми — хоч і легко — поранили їх; ми не хотіли знову їхати цією дорогою, що проглядається з моря, у вантажівці, яку вже виявили».

«Ми йшли дорогою до сусіднього села Етреам. На в’їзді до цього села, на узбіччі, розташувалася артилерійська батарея, добре замаскована гаєм; ворожа авіація її ще не виявила. Ця батарея призначалася для оборони пляжу в Кольвіль-сюр-Мер. Снарядів залишилося зовсім мало, а про постачання на найближчий час годі було й думати. Панування в повітрі належало авіації союзників. Протягом усього дня я не бачив жодного німецького літака. Командир батареї спробував допитати нашого полоненого. З позиції батареї узбережжя було не видно. Зв’язок із артилерійським спостережним пунктом було втрачено, а зв’язок із місцем висадки через інший спостережний пункт ще не вдалося налагодити.

«У селі Етреам на узбіччі дороги стояв Курт Варнеке, капрал артилерійського спостережного пункту. Куля, що прошила обидві сідниці, змусила його впасти на землю в районі опорного пункту WN 62. Зрештою, йому неймовірно пощастило дістатися до канави, яка врятувала йому життя. Там двоє небайдужих французів змінили його закривавлену пов’язку. Курт Варнеке, родом з околиць Магдебурга, швидко оговтався від поранень — усього за два тижні. Після того, як його визнали придатним до служби, він повернувся до Нормандії, у свій артилерійський підрозділ. Через кілька днів він загинув. Я також знайшов його могилу на німецькому військовому кладовищі в Камбе».

«Тим часом мій старший уорент-офіцер страждав від такого сильного болю, що сказав: "Нам конче потрібен візок. Я більше не можу терпіти цей біль. Треба якнайшвидше дістатися до шпиталю"».

Ми зупинилися біля наступної ферми. Переляканий селянин і його дружина одразу принесли нам молока й сидру, сподіваючись, що ми так само швидко поїдемо геть. Коли наш старший унтер-офіцер наказав селянинові відвезти нас до Байо на возі, запряженому конем, подружжя знесилено опустилося на землю, а діти відсахнулися в жаху. Фермерка вчепилася в чоловіка й заплакала. Діти теж кинулися до батька, гірко ридаючи. Спроби пояснити дружині, що її чоловік зможе одразу повернутися з Байо, не допомогли її заспокоїти. Натомість вона благала не забирати його. Селянин же найбільше боявся небезпеки з боку літаків, які панували в небі. Особливо вранці вони стріляли в усе, що рухалося; тепер же під пильним наглядом опинилися дороги — як головні, так і другорядні. Перед Етреамом ми бачили на полях безліч корів — жертв літаків, що летіли на низькій висоті.

Під час цієї розмови наш старший унтер-офіцер — я стояв поруч із ним разом з іще одним товаришем — мовчки поклав свій пістолет на кухонний стіл. Потім, звернувшись до селянина й водночас дивлячись на жінку та дітей, він попросив коня й віз: «Я розумію страх вашої дружини; на мене вдома теж чекає сім’я. Дайте нам коня й віз. З нами є француз — він керуватиме й поверне вам усе назад». Нам дали віз із високими бічними решітками для перевезення тварин, а також коня. Здається, це була найстаріша шкапа в усій Нормандії, яка доживала свій вік на цій фермі. Після виснажливої ​​дороги, під час якої коня доводилося постійно підганяти, ми дісталися Байо вузькими стежками серед високих живоплотів, увесь час побоюючись низько летючих літаків. Старший унтер-офіцер П’є загинув через кілька місяців у Голландії.

Коли ми прибули до шпиталю, нас одразу оточили французи — чоловіки й жінки, — які запитували: «Це і є той самий десант, про який ви так часто говорили?» За полоненим американцем спостерігали з цікавістю.

Ми були дуже стривожені тим, що німецький персонал госпіталю евакуювався. «Що ж тепер буде?» Саме в цей момент ми помітили, що водій нашої групи — француз років тридцяти — зник. На командному пункті роти нам пояснили: «Цей чоловік — учасник руху Опору; саме він відчинив церкву для американців». «Відправте його до найближчого підрозділу польової жандармерії».

Нас це більше не цікавило. Ми хотіли продовжити шлях до найближчого німецького шпиталю. Тож виникло питання: «Де найближчий шпиталь і як нам туди дістатися?»

Так! Нам пощастило. Прибули санітарні машини — шукали поранених із лікарні, яку вже встигли перемістити. З’явилася нагода виїхати на вантажівці з емблемою Червоного Хреста. Проте водії попередили нас: «Не тіште себе зайвими ілюзіями!» «На дорозі з Байо до Баллеруа кілька колон техніки, зокрема й санітарні автомобілі, були обстріляні з кулеметів і спалені. Ми почекаємо до сутінків, перш ніж вирушати в дорогу». Ми рушили без увімкнених фар. Кілька разів нам траплялися нагромадження знищеної техніки. Тим часом настала ніч, і грізні «Ябо» (нім. *Jabos* — винищувачі-бомбардувальники) припинили своє полювання на все, що рухалося на землі.

Цей довгий шлях завершився перед містом Вір (Vire), яке сильно постраждало і в багатьох місцях досі палало. Майже все місто стало ціллю потужних повітряних ударів. Санітарний автомобіль далі їхати не міг. Ми зупинилися на фермі неподалік від міста. Мешканці поспіхом покинули будинок на початку бомбардування: на столі навіть залишилася їжа. Ми підкріпилися тим, що знайшли в домі: було вдосталь хліба, молока, вершкового масла та яєць. Також знайшли бочку кальвадосу — наповнили кілька пляшок, щільно їх закупорили й забрали із собою.