Спогади Franz Gockel про гарнізонне життя в Колвілі

Осінь 1943 року

«Мене цікавили країна та люди. У листах до батьків я писав: "Тут дуже гарна місцевість. Щодня я бачу море"». Іншого разу: «Я просто носив свій одяг. Сім’я дуже добра й уважна. Будинок дуже чистий і зручно обставлений».

«28 жовтня 1943 року я описав своє спальне місце на фермі: "Тепер я сплю на французькому ліжку. З першої ж ночі я спав чудово"». «У Франції я почуваюся богом».

«Молоко було моїм щоденним напоєм, як і для декого з моїх товаришів. Я писав батькам: "У німецькій валюті літр молока коштує 25 пфенінгів. Пасовища тут обгороджені високими живоплотами. Фермери їдуть доїти корів на пасовища верхи на віслюку. Позаду йде другий віслюк — для перевезення молока. З обох боків на ньому висять латунні ємності — округлі, місткі посудини, куди й наливають молоко"». Кришки забиті травою.

«У моєму рідному селі, де жили переважно ремісники та фермери, у неділю було заведено ходити до церкви. З Кольвіль-сюр-Мер я писав батькам: "Місцеві жителі мало що знають про неділю. Дуже мало хто вбирається в неділю у святковий одяг. Проте День усіх святих (Toussaint) тут — справжнє свято"». Там за вбранням людей можна було зрозуміти, що сьогодні — наче неділя. Усі могили були встелені квітами. Кладовище поруч із церквою розташоване в центрі села, просто біля дороги.

«Навесні 1944 року, перебуваючи в бункері на узбережжі, я записав: "Вже деякий час помітні перші ознаки весни. У захищених від вітру місцях і в долинах розквітають первоцвіти та фіалки"».

«Ми пройшли кількаденну підготовку до виконання завдань поблизу узбережжя на місцевому полігоні компанії. Перевірялися наші навички володіння легкими та важкими кулеметами. До програми вдосконалення підготовки також увійшло опанування протитанкових гармат (PAK — Panzerabwehrkanone) та 50-мм мінометів.

«Нас навчали розпізнавати розвідувальні сигнали, а також повідомляли паролі, які змінювалися щодня і які потрібно було називати у відповідь на виклик під час патрулювання узбережжя».

«За допомогою малюнків ми вчилися розрізняти силуети різних військових кораблів — залежно від їхнього розміру та озброєння. На інших стендах були зображені різні типи літаків союзників». Ми дуже швидко навчилися розрізняти характеристики важких бомбардувальників («літаючих фортець»), легших і більш маневрених бомбардувальників (винищувачів-бомбардувальників — *Jabos*) та інших типів літаків.

«Невдовзі після того, як я залишив RAD (Імперську службу праці), я побачив у щотижневих журналах репортажі про "Атлантичний вал". З бетонних бункерів і металевих куполів визирали грізні гарматні стволи. Що ж стосується артилерійських бункерів, то на тій ділянці узбережжя, яку ми утримували, нічого подібного не було».

«Удень ми проходили через прибережні села Кольвіль-сюр-Мер, Сен-Лоран-сюр-Мер і В'єрвіль-сюр-Мер, а потім, під керівництвом старших товаришів, здійснювали нічне патрулювання — це було 35 років тому. На 6-кілометровій ділянці узбережжя розташовувалися опорні пункти (Widerstandsnester — WN), що знаходилися на відстані 300–500 метрів один від одного і були укріплені протитанковими їжаками. Три з цих опорних пунктів використовувалися для навчань у віддалених місцях, за 1500 метрів від узбережжя. У цих селах проживало від 100 до 150 жителів».

«Я перебував у Нормандії з жовтня 1943 року. Одного разу вночі я перелякався: під час патрулювання помітив на узбіччі щось яскраве — спершу подумав, що це недопалок. Проте старший товариш, який був зі мною, пояснив, що це всього лише світний черв'як. Раніше я таких ніколи не бачив».

Весна 1944 року

«Після інспекції "Атлантичного валу" на узбережжі Кальвадосу, яку в січні 1944 року провів генерал-фельдмаршал Роммель, було вжито заходів для посилення оборонних споруд.

Гарнізони опорних пунктів (так званих «вузлів опору» — *Widerstandsnester*, WN) на території Кольвіль-сюр-Мер і Сент-Онорін-де-Перт складалися з бійців 3-ї роти 726-го піхотного полку. Серед гарнізонів поширилася чутка, що 29 січня 1944 року Роммель, перебуваючи на одній із таких позицій поблизу Кольвіль-сюр-Мер, зауважив: ця ділянка узбережжя нагадує затоку Салерно в Італії, а отже, її слід особливо ретельно захищати від можливих спроб висадки десанту. (До вересня 1943 року війська союзників уже висадилися в затоці Салерно).

На сході, навпроти Коллевіль-сюр-Мер, починається рівний піщаний пляж, що простягається на захід приблизно на 6 км. З позиції WN 62 Роммель міг оглянути ділянку узбережжя перед Коллевілем, Сен-Лораном і В'єрвілем. За В'єрвілем, на західному краї бухти, знову починається крутий берег. За кілька кілометрів на захід від В'єрвіля, на скелястому мисі під назвою Пуент-дю-Ок, організація Тодта збудувала бункери для важкої артилерії.

«Наприкінці квітня 1944 року я написав батькам: "Я сиджу перед нашим особистим укриттям, у променях чудового сонця. Усе навколо дихає весною. Природа постає у своєму наймирнішому вигляді. Але високо над нами, на висоті 8000–9000 метрів, кружляють ворожі спостерігачі, залишаючи за собою густі інверсійні сліди"». «Вибухи під час обстрілів захисних бункерів поблизу Ріва-Белла на річці Орн та на мисі Пуент-дю-Ок відлунюють у нашій свідомості, порушуючи цей мирний краєвид і нагадуючи про війну».

«24 травня 1944 року я написав батькам: "Ми тут і чекаємо на події, що мають відбутися. Залишається лише сподіватися, що все буде добре. Зараз у нас — те, що називають затишшям перед бурею"». «Поступово все стає серйозним».

«І ситуація стала серйозною в ранкові години 6 червня. На пляжі, лише за 80 метрів від води, я пережив справжнє пекло. Після поранення, у другій половині дня 6-го числа, у селах, розташованих далі від узбережжя, я зустрів французів, які відступали з берега; вони поставилися до мене зі співчуттям. Французи, що тікали від бомбардувань, дали мені трохи хліба та сидру (нормандського яблучного вина). Згодом американські десантники назвали нашу ділянку пляжу "Кривава Омаха" (Bloody Omaha). Але це вже інша історія».

«Після того, як Роммель разом із офіцерами нашого полку оглянув наш опорний пункт WN 62, командир нашої роти, лейтенант Баух, повідомив нам, що Роммель залишився дуже незадоволеним: осередки опору були абсолютно недостатніми й облаштованими надто примітивно. Траншеї, земляні бліндажі та гармати, встановлені просто неба в полі, нагадували хіба що тимчасові позиції для наступальної операції. На WN 62 дві 75-міліметрові гармати розміщувалися на бетонній платформі — з боку суші, неподалік від моря — і були приховані сітками, натягнутими на дерев’яні каркаси. Достатньо було кількох поривів вітру, щоб зірвати це маскування».

Те саме стосувалося й нашого особистого укриття. Воно також розташовувалося з боку моря, у заглибленні завглибшки близько метра, а його верхня частина була замаскована. Ні наші гармати, ні це укриття не забезпечували жодного захисту від корабельної артилерії. Навіть нам, молодим солдатам, усе це місце зовсім не нагадувало споруджуване укріплення. Роммель дорікав командирам цієї ділянки узбережжя за такі осередки опору, зведені з таким глибоким незнанням справи.

«Нашому командиру роти Роммель описав цю бухту як ідеальне місце для висадки морського десанту: близько 6 км чудового піщаного пляжу, з чотирма шляхами вглиб країни через пологі долини». Останнім зауваженням Роммеля було: «Цю бухту необхідно якнайшвидше захистити від спроб висадки союзників».

Саме тоді, у великому поспіху, було вжито заходів для зміцнення оборонних споруд на цій ділянці. Одна з будівельних компаній Організації Тодта (OT), що підпорядковувалася управлінню в Дюссельдорфі — до складу якої входили французи та переважно марокканці, — за кілька тижнів звела (на додаток до вже наявних об'єктів) вогневі точки типу «Тобрук» для легких кулеметів, два артилерійські бункери для 75-мм гармат, дві позиції «Тобрук» для мінометів і легких кулеметів, а також штабне укриття та артилерійський спостережний пункт.

Позиції для гармат і укриття для особового складу були побудовані так, щоб витримувати влучання авіабомб середнього калібру та обстріли корабельної артилерії. Опорні пункти були додатково посилені вогневими засобами. Пляж також був обладнаний оборонними спорудами. Під час відливу на піщаному березі — від Кольвіль-сюр-Мер до В'єрвіль-сюр-Мер — простягалася довга смуга перешкод, призначених для боротьби з бронетехнікою. Смертельну загрозу становили численні сталеві конструкції («ворота») та вкопані в пісок стовбури дерев (відомі як «спаржа Роммеля»). Під час приливу під водою ховалися пласкі міни, здатні розірвати десантні судна.

«Встановлення "спаржі Роммеля" (Rommel's asparagus) здійснювалося за допомогою пожежників із Байо. Стовбури дерев вкопували в пісок напрочуд простим способом: у пісок заглиблювали пожежний ствол (трубу для подачі води), а стовбури, підняті за допомогою підйомного пристрою («козла»), занурювалися в пісок на потрібну глибину всього за кілька хвилин». Спочатку виникали певні труднощі. Насоси забивалися піском. Проте цю проблему швидко вирішили кмітливі солдати, які стежили за розміщенням насосів і контролювали їх. Під час відливу на пляжі споруджували перешкоди — так, щоб під час приливу вони опинялися трохи нижче рівня води. На нашу думку, висадка десанту зі спеціально пристосованих човнів була можлива лише під час приливу.

«Ті, хто перебував у...» У опорному пункті дедалі частіше обговорювали питання: чи відбудеться висадка саме на цій ділянці узбережжя Кальвадосу?

«Ми, солдати, надавали великого значення наказам Роммеля: адже "Лис пустелі", застосовуючи нову тактику ведення війни, запекло бився в Північній Африці проти переважаючих сил супротивника». Ми довіряли його вказівкам. Водночас у нас зміцнювалося відчуття — підкріплене заявами Роммеля, — що висадка відбудеться саме тут, на цій ділянці узбережжя.

«У травні в повітрі щось витало. Майже щодня великі з'єднання бомбардувальників з Англії летіли до Франції та бомбардували дороги, мости й міста в тилу. У сільській місцевості ми знаходили перші стрічки алюмінієвої фольги, призначені для створення перешкод на радарах.

«Групи бомбардувальників, що прямували в бік Німеччини, летіли на дуже великій висоті — поза межами досяжності наших кулеметів».

«Під час нічного патрулювання між селами, у перші дні мого перебування в Нормандії, я зі страхом почув якийсь невідомий звук. Тоді один із товаришів, щоб заспокоїти мене, сказав: "Це крик Нормандії — реве віслюк"».

«У сільській місцевості, порізаній високими живоплотами, росло багато яблунь, і восени 1943 року їхні плоди виглядали дуже привабливо. Проте ми швидко переконалися, що перший же шматок такого яскраво-червоного яблука стає поперек горла. Це був сорт яблук, призначений для виробництва сидру (яблучного вина) та кальвадосу (яблучного спиртного напою). На луках лежали цілі купи яблук — їх збирали тут, перш ніж відправити під великі преси».

«Іноді цим ласували корови, кури та птахи.

«У той час у Кольвілі в центрі села розташовувалися навчальний центр, збройова майстерня та їдальня. Кожен, хто мав відповідний дозвіл, міг придбати в їдальні до тридцяти фунтів м’яса та кілька фунтів вершкового масла. Під час моєї відпустки в лютому 1944 року завдяки такій — майже неймовірній — кількості м’яса та масла я зміг протягом кількох тижнів покращити мізерний раціон, який мої батьки отримували за продовольчими картками».

В опорному пункті № 62

«У нашій роті, поруч із нами — німцями, протягом кількох тижнів перебували також німці, які прибули з територій, що раніше належали Польщі. З деким із них було дуже важко спілкуватися. Труднощі з мовою — іноді навмисні — призвели до того, що декого з них почали називати "німецькою здобиччю"».

«У середині грудня 1943 року мене направили до опорного пункту WN 62, розташованого безпосередньо на узбережжі. У єдиному вцілілому будинку на краю пляжу біля Кольвіля розміщувався особовий склад опорного пункту. Кухня для нашого WN 62 та сусіднього WN 61 знаходилася в підвалі.

«Наше особисте укриття знаходилося в заглибленні, приблизно за 100 метрів від місця нашого перебування. Щодня опівдні приїжджав французький селянин із візком; за допомогою цього візка я відвозив казанок із їжею та пошту іншим».

«За кілька тижнів до висадки стався жахливий випадок. Коли я розливав суп, то раптом витягнув ополоником дохлого щура. І це просто не вкладається в голові: у тому ж казані ми знайшли ще одного щура! Кухаря одразу ж засипали шквалом лайки. Він пояснив, що в напівтемному підвалі, який слугував кухнею, щури, мабуть, падали в казан, а оскільки суп був гарячим, вони, потрапивши в нього, вже не подавали жодних ознак життя».

«Кухаря було негайно звільнено його безпосереднім командиром. Але через кілька днів ми знову звернулися до колишнього кухаря. Його кухня виявилася кращою. У 1964 році я знайшов могили обох кухарів на військовому кладовищі в Ла-Камб».

«Взимку 1943–1944 років ми кілька разів проводили богослужіння просто неба. Нашу різдвяну месу відправили 22 грудня 1943 року в церкві Кольвіль-сюр-Мер. Того ж дня я написав своїм батькам, братам і сестрам: "...Сьогодні ми були на різдвяній месі тут, у церкві. Відчуваєш себе ніби знову вдома"». Під час меси ми співали різдвяні пісні — зовсім як удома».

За останні кілька тижнів було зроблено чимало. Встановили нові захисні позиції для гармат. Нові індивідуальні укриття мали витримувати бомбардування. Я спав на середньому ярусі триповерхових нар, у досить тісному просторі. А піді мною спав старший товариш (йому було 35 років) — для нас, вісімнадцятирічних, він був уже дуже літньою людиною. Гайнріх Кріфтевірт (Heinrich Krieftewirth) нещодавно отримав зубний протез у стоматолога в Байо. Оскільки протез ще не зовсім припасувався, він щовечора клав його у склянку з водою, яку ставив на дощечку в узголів’ї свого ліжка.

Окрім роботи у збройовому відділі, розпорядок дня також передбачав облаштування позицій. Потрібно було копати траншеї та індивідуальні окопи. Навіть уночі не було відпочинку: кожен боєць мав двічі за ніч заступати в наряд, а також раз чи двічі на тиждень ходити в патруль.

«Сидячи за щитком спареного кулемета, що обертається, я дозволив погляду блукати морем. Саме тут, кілька місяців тому, я вперше побачив її. Поверхня води була порожньою. Єдиним помітним рухом були гребені хвиль, що розліталися на краплі. Рибальські човни з Гранкампа та Порт-ан-Бессена стояли біля причалів. Ще кілька місяців тому вони виходили на промисел неподалік від узбережжя. Тепер море спорожніло».

Бувало чимало годин, коли ніхто й не згадував про війну. Захід сонця над морем не раз ставав такою подією, що змушувала забути про війну. Та звістки з країни знову нагадували про неї — і робили це ще жорстокіше, адже новини були жахливі: не лише з фронтів, а й із тилу.

У тривожному очікуванні ми чекали на листи з дому. Багато наших товаришів були родом із великих міст Рурського регіону. Дехто з них втратив під час бомбардувань не лише все своє майно, а й батьків. Товариш із мого рідного міста Гамм нещодавно дізнався, що його сестра й бабуся загинули під час авіанальоту. Того дня він підміняв мене на посту спостереження за повітряним простором. Скориставшись нагодою, ми обмінялися останніми новинами з батьківщини. Раніше в разі смерті родичів або значних матеріальних збитків, завданих бомбардуваннями, можна було отримати спеціальний дозвіл (на відпустку). Однак після скасування всіх дозволів 29 квітня 1944 року ці винятки також були анульовані. Невідомість щодо долі батьків гнітила не лише того товариша з мого краю, а й багатьох інших, чиї домівки були в Рурському регіоні.

«Майже в кожному листі мати згадувала знайомих мені солдатів — молодих чи літніх, — повідомляючи, що хтось із них загинув на полі бою, хтось отримав поранення, а хтось зник безвісти. Мій найкращий друг дитинства, Гайберт, також загинув у Росії в серпні 1943 року внаслідок важкого поранення. Листи від матері завжди закінчувалися словами: "Нехай Бог тебе береже!"».

5 червня 1944 року, Кольвіль-сюр-Мер

«У обідню пору, між 12:00 та 14:00, я стояв за спареним кулеметом на зенітній позиції. Я був ще зовсім молодим. Своє вісімнадцятиріччя я відсвяткував саме тут, на цьому опорному пункті. З моря дув легкий вітер. Наш опорний пункт розміщувався на ділянці, що трохи піднімалася вгору, неподалік від пляжу. Нас було семеро: старший сержант, двоє унтер-офіцерів і сімнадцять піхотинців. Крім того, тут був артилерійський спостережний пункт, де перебували лейтенант, старший унтер-офіцер і четверо бійців.

«Наприкінці травня Організація Тодта завершила зведення бетонних конструкцій артилерійських бункерів та укриттів для особового складу. Ми замаскували купи свіжого ґрунту, вкривши їх дерном. Встановити металеві конструкції, призначені для захисту амбразур бункерів, поки що не вдалося. Дорожні розв’язки та розбомблені станції серйозно ускладнювали доставку постачання. У тилу залізничні колії дедалі частіше зазнавали пошкоджень від дій Руху опору.

«За опорним пунктом WN 62, на відстані приблизно 100–200 метрів, мала бути розміщена батарея реактивних установок. Ми сховали боєприпаси для них, прикривши їх живоплотами, які доставили кількома важкими вантажівками». «Реактивні установки — я запитав товариша Петера Лютцена, який був на п’ять років старший за мене: "Навіщо? Що нам із ними робити?"» До отримання поранення Петер воював у Росії. Реактивні установки — пояснив Петер — це і є реактивні установки. Боєприпаси до них розмістили на найвищій точці місцевості — панівній висоті, призначеній для оборони на випадок очікуваної висадки військ союзників. Незадовго до висадки Гітлер заявив німецькому народу в радіозверненні: «У нас є лише одне побоювання — щоб союзники не прийшли». Тепер нас найбільше хвилювало питання: «А де ж самі реактивні установки?» 6 червня боєприпаси лежали там, а установок не було!

«За кілька днів до висадки я зустрів маршала-де-ложі (сержанта) Фака з артилерійського спостережного пункту біля молочарні "Порре" в Кольвіль-сюр-Мер. Він розповів мені, що залишив усі свої особисті речі в селянському будинку, оскільки в разі висадки на узбережжі врятувати власне майно буде неможливо». У 1964 році на військовому кладовищі Ла-Камб було знайдено могилу цього сержанта. Він загинув у перший день висадки на опорному пункті (WN) разом зі своїм командиром — лейтенантом Фреркінгом.

«Разом з іншими товаришами я вважав, що до прибуття англійців та американців мине ще чотири тижні. Після візиту Роммеля ми вже точно знали: "Саме тут вони й з'являться"».

Артилерійський спостережний пункт — батарея, розташована за 5 км від узбережжя та озброєна 105-мм гарматами, — перебував під командуванням лейтенанта. Його завданням було вести вогонь по прибережній смузі, вражаючи різні цілі. Ця батарея також мала надавати підтримку гарнізону опорного пункту (WN) у разі виникнення труднощів.

«На захід від опорного пункту WN 62 було на короткий час облаштовано та замасковано хибну позицію. Після війни один американський ветеран надіслав мені схему WN 62, складену на основі аерофотознімка. На ній чітко видно розташування цієї пастки.

«Після того, як мене відкликали із зенітного поста, мене разом із кількома товаришами залучили до риття траншеї. Прокладати траншеї в кам’янистому ґрунті за допомогою кирок і лопат було важкою працею. Щодня ми просувалися лише на кілька метрів. Сполучення між новим укриттям для особового складу та різними вогневими позиціями гармат і кулеметів ще не було облаштовано. Дехто з товаришів на опорному пункті не виявляв особливого ентузіазму до земляних робіт. Інші ж, навпаки, вважали, що створення зв’язку між укриттям і позиціями гармат є вкрай нагальним, тому наполягали на прискоренні роботи, щоб якнайшвидше завершити траншею».

«Важлива ділянка довжиною близько 15 метрів — між укриттям і нижньою частиною опорного пункту, де розташовувалися вогневі точки типу "Тобрук" та заглиблені бункери, — на вечір 1 червня ще не була завершена. Менш ніж через добу, 6 червня, кілька наших товаришів знайшли тут свою смерть на відкритій місцевості. Того вечора позиції займалися згідно зі звичним розпорядком. Було оголошено пароль на ніч. Командирів рот поінформували про стан укріплень. В особистих укриттях перечитували останні новини з дому. Писали листи. У кутку дехто захопився картярською грою. На ліжку старий грамофон, посміхаючись своєю трубою, програвав пісні "Коли віддаси своє серце..." та "Коли знову зацвітуть білі бузки". Усі ми вже сотні разів чули ті кілька старих платівок, що були в нашому розпорядженні. Один із товаришів, сидячи на своєму ліжку, готував невеликий пакунок, який хотів відправити додому наступного... ...день. Вже кілька тижнів у нас не було електричного освітлення. Тьмяні свічки й смердючі гасові лампи давали зовсім мало світла. Незабаром усі один за одним повкладалися на свої ліжка. Польові ліжка стояли в три яруси. За правилами, ми завжди спали у бойовому одязі. Знімали лише черевики, але їх слід було тримати під рукою.

За останні кілька днів кількість охоронців значно зросла. Розмістившись на опорному пункті, ми залишалися в межах досяжності одне одного, навіть у глибині території. Наш опорний пункт WN 62 розташовувався біля підніжжя долини, що вела до Кольвіль-сюр-Мер, і простягався схилом — від найвищої точки (близько 50 метрів над рівнем моря) до рівня приблизно 10 метрів над морем. З боку моря можна було розгледіти більшість наших позицій. На пляжі, внаслідок припливів і відливів, утворився насип із гальки. Перешкоди з колючого дроту та мінні поля мали унеможливити прохід. Луки ліворуч і праворуч від опорного пункту, а також позаду нього, були заміновані. Сусідні опорні пункти знаходилися приблизно за 250 метрів на схід і за 600 метрів на захід.

«Мінне загородження вздовж пляжу мало свою особливу історію, що сягала корінням у події дворічної давнини. У 1942 році будівництво окремих опорних пунктів просувалося повільно, тому вони розташовувалися на значній відстані один від одного. Проте вже тоді щоночі відправлялися патрулі — для контролю території між цими віддаленими точками та підтримання зв’язку. Часто в такі патрулі ми брали із собою собаку. Досвідченіші товариші наголошували на важливості цих обходів. У 1942 році нічний патруль нашої роти, повертаючись із боку В’єрвіль-сюр-Мер, наблизився до першого вузла оборони в районі Сен-Лоран-сюр-Мер. У цей момент собака, якого взяли із собою, сильно занепокоївся і почав різко тягнути повідець — не в напрямку руху, а в бік моря. Солдат, який тримав пса, припустив, що той відчув запах дикого кролика. Але раптом зовсім поруч пролунав вибух. Миттєво знайшовши укриття, бійці подали сигнал на опорний пункт. Стало зрозуміло: у цей район проник ворог. Командир патруля випустив у небо сигнальну ракету — і в той же час пролунали нові вибухи. На інших опорних пунктах також почалося пожвавлення, у нічному небі з’явилися сигнальні ракети. Зброя, підготовлена ​​до нічного бою, відкрила загороджувальний вогонь перед опорним пунктом, що опинився під загрозою. Проте стрілянина припинилася так само раптово, як і почалася.

Що сталося? Група англійських командос спробувала проникнути в опорний пункт під покровом темряви, щоб захопити тих, хто там перебував. Собака став причиною невдачі англійців: тепер вони лежали на пляжі мертвими. Кілька стел на кладовищі в Сен-Лоран-сюр-Мер нагадують про цю невдалу атаку. Цей інцидент значно сприяв посиленню пильності патрулів і вартових в опорних пунктах.

«5 червня я був у наряді у вечірні години. Як завжди, час на варті тягнувся цілу вічність. Але нарешті прийшла зміна. Я побіг до свого укриття, щоб трохи відпочити, адже попереду була ще одна зміна. Біля входу в укриття стояв мій земляк. Він щойно закінчив чергування і доповів про це сержанту телефоном. Ми ще встигли перекинутися словами: "Аби тільки цієї ночі не було знову тих клятих навчальних тривог", які останніми днями траплялися дуже часто. Після цього я сховався глибоко в укритті. Швидко скинув шинель і чоботи — і майже одразу, немов за командою, заснув».