4 червня, у неділю, 352-га [піхотна дивізія]...ème Німецька піхотна дивізія була приведена в стан повної бойової готовності; крім того, для посилення опорного пункту (WN) у В'єрвілі туди було перекинуто два підрозділи 914-го полку (з району Лув'єр, поблизу Ізіньї).
5 червня на узбережжі настав світанок. Солдати варти вдивлялися в порожню протоку втомленими очима, намагаючись розгледіти ворожий флот на горизонті. Першіепоха Клас Вегнер із 3-го [батальйону/полку...]ème Рота 914-го полку.ème RI, один із бійців, відправлених напередодні, перебував у варті на опорному пункті WN72 — між двома великими бетонними бункерами поблизу нижньої частини В'єрвіля (Vierville), де були встановлені 88-мм протитанкові гармати PAK43 та 50-мм гармата PAK38.
«Я ніс варту на своїй позиції поблизу В'єрвіля. Йшла остання година моєї зміни, почало світати. Очі боліли від напруги. Я був виснажений, змерзлий і голодний. Незабаром мала прийти зміна. Я відсунув кулемет убік, притиснув підборіддя до краю бруствера й подивився в польовий бінокль. Мені ще не доводилося брати участь у боях, і я був дуже знервований. Насправді, я боявся щось побачити — з двох причин. По-перше, якби я підняв тривогу даремно, товариші розлютилися б на мене за те, що я потривожив їхній дорогоцінний сон; а по-друге, якби загроза виявилася реальною, я боявся заціпеніти від страху. Поки ці думки проносилися в голові, я вдивлявся в море крізь оглядову щілину. І раптом — щось побачив! У передсвітанковій темряві було важко розібрати, що це за човен, але він прямував просто до нас. Це був не німецький човен, а французькі судна в море майже не виходили. Мене охопила паніка: я вирішив, що почалася висадка десанту! Я знав, що мушу подати сигнал тривоги, але щойно повернувся до телефону, як побачив унтер-офіцера Радля, який прийшов мене змінити». Я дав йому знак поспішати, вказавши на море.
«Він кинувся бігти й стрибнув у бункер. Я простягнув йому бінокль і вказав напрямок. Довго спостерігаючи, він повернувся до мене. Дивно — він поводився наче божевільний, але при цьому сміявся. "Це не флот, але схоже, що "томмі" (британці) скористалися рибальським човном". Я відчув себе дурнем. Здається, Радль це помітив, бо на зворотному шляху сказав, що радий нашій пильності — адже ми помітили цей човник у темряві. Додав, що на француза чекають серйозні неприємності за порушення нічних заборон. Більше ми про це не говорили, але мені було ніяково».
У ніч із 5 на 6 червня, у проміжку між опівночі та другою годиною, звістка про висадку десантників розбудила всіх у Трев’єрі, Форміні та всіх навколишніх населених пунктах.
Вегнера розбудили посеред ночі — цього разу стусанами Радля, який штовхав його в накидку. «Вставай! Усім вийти, повне бойове спорядження — починається висадка!»
Вегнер протер очі, намагаючись осягнути слова Радля. Тепер він остаточно прокинувся — це був не сон. Радль знову вигукнув: «Усім зайняти бойові пости, швидко!» Під гуркіт чобіт із підковами піхотинці кинулися на свої позиції. Вегнер і його близький друг Віллі Шустер — другий номер кулеметного розрахунку — слідували за своїм командиром. Той привів їх на бойову позицію біля підніжжя спуску до В'єрвіля, між двома великими бункерами. Там вони встановили кулемет, підготувавши його до стрільби, і почали вишукувати цілі в морі. Було темно; жодного корабля — взагалі нічого. Вони гадали, чи не навчання це часом. Командир запевнив їх, що скоро все стане зрозуміло, а поки що можна перепочити — він сам поспостерігає. Згодом у вході до бункера з'явився Радль. Тихим голосом він пояснив їм ситуацію: ворожі десантники висадилися поблизу каналу Карантан, а інші роти 914-го [полку]...ème Тепер вони перейшли в атаку. Вважалося, що союзники можуть висадитися на світанку. Це означало довге очікування — пильнувати море в нічній темряві. Але згодом їм довелося побачити те, чого вони зовсім не хотіли бачити. дивіться, десантний флот союзників.
Вегнер знову заснув, схиливши голову на приклад свого кулемета. До самого світанку сон узяв над ним гору.
«Віллі сильно труснув мене за руку. Я підвівся і поглянув на його бліде обличчя. Запитав, що сталося. Він лише вказав мені на море. Після того, що я пережив напередодні, я вже не збирався хвилюватися через черговий рибальський човен, що пробирався крізь туман. Я озирнувся — усюди, куди сягав погляд, були кораблі. Мені не соромно зізнатися: я ще ніколи в житті так не боявся. Але видовище було настільки вражаючим, що я не міг відвести від нього очей. Тим часом у бункер заскочив капрал Ленг — він відлучався до вбиральні. Обличчя в нього було серйозне; це вже були не жарти. Дехто з нас сьогодні ввечері вже не буде серед живих».
(Примітка: Вегнер згадує, що його нового командира звали Ланг, але оскільки той був з іншого підрозділу і приєднався до Вегнера зовсім нещодавно, це ім’я може бути помилковим. У його фронтовому щоденнику згадується лише «капрал Л.»)
«Ланг подивився в оглядову щілину у бінокль і вилаяв "ідіотів" із військово-морського бункера (вілла "Мері" на схилі скелі, де розміщувалися радисти, які відповідали за зв'язок із німецькими кораблями) за те, що ті подавали розвідувальні сигнали — адже навіть дурневі було зрозуміло, що перед ними — не наші. Тож ми знову почули літаки».
Щойно бомбардування припинилося, Віллі Шустер першим підвівся на ноги. За ним піднялися Ланг і Вегнер. Усі троє поглянули крізь отвір і замовкли — жодні слова не могли передати того, що постало перед їхніми очима.
«Ми побачили десантні баржі — здавалося, їх були сотні! Вони ледь трималися на плаву, йдучи слідом за більшими суднами. Раптом усі вони рушили разом і попрямували просто до берега. Ми кинулися до кулемета. Ланг кричав, щоб ніхто не відкривав вогонь без його наказу. Він розмовляв по польовому телефону, але я не чув дзвінка. Піт заливав мені чоло, поки я спостерігав, як баржі підходять дедалі ближче й ближче. Усередині все стиснулося від страху».
Вегнер тримав під прицілом свого кулемета відведену йому ділянку пляжу.
«Я втиснув приклад у плече, притуливши до нього щоку. Я зіщулився, намагаючись прицілитися, але не зміг дивитися. Я заплющив очі й чекав на наказ відкрити вогонь».
Для Вегнера настав жахливий момент.
«Вогонь, Вегнере, вогонь!» — крикнув Ланг. Я заціпенів: бачив усіх цих людей у формі кольору хакі, які брели у воді до піщаного берега. Посеред пляжу вони здавалися зовсім беззахисними. Ланг ударив мене прикладом своєї зброї — прямо по шолому. Металевий дзвін привів мене до тями, і я натиснув на спусковий гачок. Кулемет загарчав, поливаючи свинцем людей, що бігли пляжем. Я бачив, як дехто падав — знав, що влучив у них. Кулі прошивали пісок зверху донизу. 19-річний хлопець із Ганновера щойно вбив кількох людей. Мій розум... «Якщо шукати цьому виправдання — це була війна. І все ж, на душі залишився гіркий осад. Тепер було вже не до суперечок — головне було вижити».
«Перші миті минули, і мій мозок перейшов у автоматичний режим. Я вів вогонь так, як нас учили: короткими чергами, на висоті 15–20 сантиметрів від землі. Коли зброю заклинювало, я швидко її прочищав — кожна секунда була на рахунку. Віллі стежив, щоб набої залишалися чистими й готовими до заряджання, хоча вони постійно забивалися землею. Ланг вигукував накази й вказував цілі, але ми, по суті, його не слухали — та й мало що розуміли. До того ж, ми й самі знали, куди стріляти. Він боявся так само, як і ми, але намагався цього не показувати. Натиснувши на спусковий гачок — здавалося, вже в тисячний раз, — я на мить зупинився, щоб уважніше роздивитися пляж. Усюди були «друзі». Хтось мертвий, хтось живий. Десантні судна відступали. Деякі палали, уражені нашими протитанковими гарматами або мінами. Я бачив одне з таких суден, підірване на міні: навколо летіли уламки, а група солдатів саме висаджувалася на берег. Побачене переконувало мене: поки що нам краще тут, ніж там. Хоча нас і далі накривали снарядами. Ближче підійшли менші судна й відкрили вогонь зі скорострільних гармат — снаряди розривалися навколо самого бункера. Один удар припав прямо по нашій вогневій точці. Уламок бетону зачепив Ланга по обличчю. Він різко впав на землю. Віллі кинувся йому на допомогу. У Ланга була глибока рана збоку на обличчі; через кров вона виглядала ще страшніше, ніж була насправді. Поки Віллі перев’язував його, я продовжував стріляти сам. Потім Ланг повернувся на свій пост, узяв свій, укритий сіллю бінокль, оглянув пляж і вказав цілі. Він раптом напружився, втупившись кудись пильним поглядом. «Наближається ще одна група десантних суден!» — вигукнув Ланг. На пляж збиралися висадитися нові американці».
Поки командування у Форміні, Трев’єрі та Моле-Літрі намагалося розібратися в тактичній обстановці, Вегнер і його товариші перебували в самому епіцентрі подій. І висновок був очевидним: «Атлантичний вал» дасть тріщину.
Ланг оглянув ситуацію на пляжі, попри гвинтівкові постріли, що влучали в бункер. Пов’язка на голові Віллі була накладена абияк, через що він скидався на людину, яка страждає від нестерпного зубного болю. За інших обставин ми могли б із цього посміятися. Раптом Ланг щось помітив. Він відступив назад, до входу в бункер, і витягнув пістолет. Ми побоювалися, що американці можуть зайти нам у тил і атакувати. Продовжуючи стріляти, ми водночас стежили за Лангом — про всяк випадок. І тут почули: «Не стріляйте! Я німець!» Ланг визирнув назовні й підібрав пораненого біля бункера. Це був молодий піхотинець, такий самий, як і ми: опухлий, закривавлений, із глибокою раною на правій нозі. Він попросив води — Віллі дав йому флягу. Ланг обробив і перев’язав рани, а потім запитав, що той робив надворі. Солдат розповів, що в їхньому укритті більшість людей були «фольксдойче» — зокрема ельзасці та поляки (з територій, анексованих Німеччиною). Усе йшло добре, доки американці не відкрили по них прямий вогонь. Більшість відмовилася воювати й зажадала від свого командира здати позицію. Той чоловік, капрал, розлютився і пригрозив розстріляти кожного, хто не виявить готовності битися. Тоді хтось із бунтівників вистрілив у капрала й убив його. А оскільки він був єдиним справжнім німцем, що залишився, його роззброїли й побили, притиснувши до землі. Гельмут — так його звали — розповів, що коли обстріл відновився, він схопився і вибіг назовні; ніхто не наважився піти за ним, боячись американців. Він підповз до нас, але отримав осколкове поранення в обличчя. Він кілька разів подякував нам, сказавши, що надворі, ймовірно, загинув би. Ланг ...був розлючений після цього випадку. Гельмут показав йому, де знаходиться його позиція — приблизно за 100 метрів ліворуч. Звідти не лунало жодного пострілу. Ланг схопив телефонну слухавку, але одразу ж відкинув її — зв’язку вже не було. Він узяв кілька гранат, і ми зрозуміли, що він задумав. Віллі спробував щось сказати, але його одразу перебили: «Прикрийте мене вогнем!» Ланг пригнувся біля дверей, вистрілив і вискочив назовні. Ми спостерігали, як він просувався до іншого бункера. Навколо нього летіли уламки та кулі. Ми побачили, як він кинув гранати й кинувся на землю. Пролунали вибухи, зачищаючи позицію. Коли пил осів, Ланг підвівся і побіг до нас. Але цього разу удача відвернулася від нього: постріли з десантного судна буквально розітнули його навпіл! Ми були в жаху — це був перший знайомий нам загиблий, і все сталося просто на наших очах! І, на жаль, не останній...
«Після загибелі Ланга бойовий дух упав. Стрілянина тривала. Ми бачили дим, що піднімався з деяких наших позицій, тоді як інші мовчали. Зв’язок із тими, хто чинив опір, було втрачено, накази більше не надходили — лінію перебило. Ми почувалися самотніми. Ми продовжували обстрілювати американців на пляжі, але лише для того, щоб не підпускати їх ближче. Я відкривав вогонь, тільки якщо вони наближалися до нас. У тих, хто залишався нерухомим, я не стріляв. Усе просто: не стріляй у мене — і я не стрілятиму в тебе. До того ж, немає потреби стріляти в мертвих чи поранених. Зрештою до мене звернувся Віллі. У паузі між пострілами він запитав: "Здається, тепер ти тут головний?" "Головний над чим?" — подумав я. Нас було троє — молодих і переляканих — у бункері посеред однієї з наймасштабніших битв в історії. Щоправда, у мене було найвище звання — 1епоха Тепер від моїх дій залежали два життя. Це був важкий тягар відповідальності — я не прагнув її і не був до неї готовий. Від мого рішення залежало життя або смерть. Насамперед я замислився: чого очікував від нас Ланг? Тож я віддав свій перший «офіційний» наказ. Гельмут мав узяти гвинтівку Віллі й охороняти вхід — про всяк випадок, якщо до нас завітають «гості». Я сказав їм, що ми залишимося тут і битимемося, доки це буде безпечно. Це дало б мені час подумати — можливо, згодом з’явиться хтось, хто візьме цю відповідальність на себе. У разі потреби ми спробуємо вибратися звідси й приєднатися до своєї роти. Мушу визнати: через так званий «наказ фюрера» ми боялися покинути бункер навіть більше, ніж залишатися в ньому й продовжувати бій. «Ветерани Східного фронту розповідали нам, що за розголошення таємниць страчували польові жандарми (Feldgendarme) — ті самі, що носили на грудях металеву пластину у формі півмісяця, підвішену на ланцюжку. Перевіряти, чи це правда, мені зовсім не хотілося».
«Зрештою, події вирішили все за мене. Я витратив купу набоїв і чекав, поки Віллі зарядить у кулемет нову стрічку. Він почав її заправляти, і я помітив, що в ній лише 50 набоїв. Зазвичай у стрічці має бути 200 штук. Я сказав йому додати ще, інакше надовго не вистачить. Він просто відповів, що більше немає. Я недовірливо подивився на нього, а потім усвідомив, що ми сидимо посеред купи порожніх ящиків з-під набоїв, стрічок і стріляних гільз. Це все, що залишилося від 15 000 набоїв! Двоє інших подивилися на мене. Досі бачу їхні мовчазні постаті, що ніби запитували: "Що нам тепер робити?" Я був розлючений на самого себе, бо не знав, що їм відповісти. Я виглянув крізь отвір. Американці просувалися вперед, а в селі позаду нас чувся гуркіт бою. Мій погляд упав на тіло Ланга, і я згадав одну з його історій про Росію. За ті кілька днів, що ми провели разом, він багато розповідав про свій досвід на Східному фронті. Навіть після смерті він продовжував мені допомагати. Ми вирішили використати вогневу міць MG42, щоб вибратися звідти. Спершу ми зібрали всі набої, що були в нас по кишенях, щоб зарядити кулемет. Для гвинтівок залишили лише по 5 набоїв — рівно стільки, скільки вміщує обойма. Поки хлопці цим займалися, я короткими чергами випускав набої з останньої стрічки, щоб стримати американців. Ми підрахували залишки: 64 набої — цифра, яка врізалася мені в пам’ять. Ми з’єднали їх в одну стрічку. Оскільки кожна стандартна стрічка вміщує 50 набоїв, нам довелося роз’єднати одну з них і приєднати до нашої. Перериваючись у купі спорядження, Гельмут знайшов дві гранати. Це було найкраще, що могло трапитися. Ми сподівалися, що план може спрацювати. Двоє солдатів мали кинути гранати — один праворуч, інший ліворуч. Потім я мав вийти з кулеметом і дістатися до найближчої траншеї. Звідти я прикривав би їх вогнем, поки вони бігли б туди ж. Віллі міг бігти, а от Гельмуту заважало поранення. Замість гвинтівки я дав йому свій пістолет — так йому було б легше. Що ж до Віллі, то він ніс дві гвинтівки.
«Ми причаїлися біля входу. Я глибоко вдихнув і махнув їм. Дві гранати полетіли одночасно, слідом пролунали вибухи. Я вискочив у двері. Виходячи на відкритий простір і побоюючись найгіршого, я відчував потужний приплив адреналіну».
Вегнер і його «команда» опинилися в ізоляції, охоплені панікою.
«Коли я вибрався назовні, навколо літали кулі. На щастя, мені вдалося дістатися до невеликого окопу за кілька метрів звідси. Його викопали ще два дні тому — як укриття на випадок повітряних нальотів. Щойно я опинився на дні, на мене посипалися мої товариші. Вони не стали чекати, поки я подам знак. Я запитав, чи не поранені вони. Захекані, вони лише щось бурмотіли у відповідь. Тепер нам треба було дістатися до рову, який дозволив би вибратися з пляжу (ймовірно, це був рів, що проходив там, де зараз пролягає стежка, яка спускається до кемпінгу). Я відправив їх уперед, а сам прикривав тил із кулеметом. Спочатку пішов Віллі, потім — Гельмут. Коли я вирішив, що момент слушний, рушив слідом, пильно озираючись назад. Раптом зовсім поруч пролунав постріл. Я побачив, як із голови Віллі злетіла каска, а його самого відкинуло назад! Я перестрибнув через Гельмута й підповз до Віллі. На ньому не було навіть подряпини! Коли ми підняли його каску, то побачили круглий отвір у задній частині. Звісно, у нього страшенно боліла голова. Без подальших пригод ми дісталися кінця рову (на вершині кручі, де розташований кемпінг). Це було неподалік від дороги (дороги Герода). Ситуація була погана, адже перед укриттям простягався великий відкритий простір. Я знову вирішив іти першим. Ми озирнулися навколо й подивилися в небо — чи немає винищувачів-бомбардувальників. Переконавшись, що все спокійно, я щодуху перебіг дорогу. На тому боці я стрибнув у водовідвідну канаву, що тягнулася вздовж дороги. Я подав знак, і решта рушили за мною. У канаві я сказав, що найкраще буде рухатися далі й дістатися до В'єрвіля. Ми й гадки не мали, що американці вже там (ймовірно, ми запізнилися... ...ранок). Пройшовши трохи, ми натрапили на групу загиблих солдатів — наших. П’ятеро чи шестеро з них лежали вздовж дороги. Схоже, їх застав на відкритій місцевості винищувач-бомбардувальник (у свідченнях невеликої групи американців, які в середині ранку пробралися через укріплений пункт WN72, згадується, що вони захопили на тій дорозі півдюжини німецьких солдатів, яких потім застрелив один із американців, відкривши вогонь із пістолета-кулемета Томпсона). Подолавши напад нудоти, ми забрали в цих бідолах боєприпаси, а також ще одну зброю для Гельмута. Віллі загубив свою, коли біг до траншеї. У нас було трохи більше 500 влучань, зокрема 300 — у стрічках для нашого кулемета».
«Ми рухалися далі й знаходили загиблих — як наших, так і американців. Якийсь час здавалося, що ми — єдині, хто вцілів. Але гуркіт бою навколо свідчив про те, що ми не самі». "
Віллі, який ішов першим, побачив їх найраніше. Біля повороту дороги — кілька солдатів, німців. Це стало величезним полегшенням. Ми вискочили з канави й побігли до них. Вигляд у них був не надто бравий — вони були не набагато кращі за нас. Дехто був поранений, усі — брудні й виснажені. З’явився фельдфебель (ад’ютант) і запитав, у якому ми становищі. Я розповів йому все, що з нами сталося. Він сказав, що тепер моя група має приєднатися до його підрозділу. Вони поверталися до командного пункту своєї роти, де також розміщувався пункт надання екстреної допомоги (ймовірно, 9-ї роти).ème рота 726-го полкуème, командний пункт (КП) у замку Грюші (château de Gruchy), де солдати зайняли оборонні позиції на виході із західної частини В'єрвіля). Там ми змогли б дізнатися, де знаходиться наша рота (3-тя рота 914-го полку). Він каже мені звернути увагу на польових жандармів, які можуть звинуватити нас у боягузтві та дезертирстві. Мене це непокоїло, і я захищав наші дії. Він відповів, що ми вчинили так, як мусили, але польові жандарми можуть бачити ситуацію інакше. Додав, що в разі арешту мені слід мовчати — говоритиме лише він. Після цього мені стало легше. Наостанок він порадив мені скласти детальний рапорт виключно для офіцерів моєї роти; а оскільки навколо свистіли кулі, ми, ймовірно, не зустрінемо жодного з тих покидьків. Звісно, він їх недолюблював. Ми йшли слідом за групою крізь дерева (ліс біля замку Грюші). Я відчув неабияке полегшення. Аж тут шлунок почав волати про голод. Я згадав, що ми нічого не їли від учора. Дістав зі своєї хлібної сумки те небагато, що мав — шматок селянського хліба. Відкусив шматок і простягнув Віллі; той мовчки його взяв.
«Після того, як ми залишили В'єрвіль, до нас приєдналися ще кілька солдатів — поранених або таких самих розгублених, як і ми. Ми зупинилися, коли зустріли групу офіцерів, які заявили, що вони зі штабу дивізії. Я помітив, що ці люди зупинили й інші групи військових. Ми зібралися під деревами, де були в безпеці від літаків. Нам наказали перегрупуватися у підрозділи. У підсумку ми розділилися на кілька груп різної чисельності. Там були піхотинці, артилеристи (з артилерійських спостережних пунктів у опорних пунктах — WN), зв’язківці, а також бійці протиповітряної оборони (FLAK) і моряки (з поста «Вілла Мері» у В'єрвілі). Група нашого 914-го...ème Полк був невеликим — щонайбільше 15–20 осіб. Один офіцер запитав, що ми тут робимо, адже це зона відповідальності іншого полку, а наш підрозділ мав бути західніше. Ніхто нічого не відповів. Гадаю, ми всі боялися дати неправильну відповідь, накликати на себе неприємності або, що ще гірше, бути розстріляними за дезертирство. Офіцер підійшов до капрала — найстаршого за званням у нашій групі — і поговорив із ним. Він пояснив ситуацію і прояснив, що ми опинилися тут через дії 914-го полку.ème ...для посилення берегової оборони. Офіцер залишив нас, щоб порадитися з іншими щодо цієї інформації. Повернувшись — очевидно, задоволений почутим, — він передав нас під командування капрала, показавши йому карту. Нас відправили до Сен-П'єр-дю-Мон. Там ми мали знайти наш підрозділ, який брав участь в операції проти висоти Ок (Pointe du Hoc). Голосно нарікаючи — більше на адресу офіцерів, ніж нас, — він вказав нам шлях. Ми стояли біля живоплотів. Через кілька кілометрів ми дісталися нашого полку. Капрал був радий позбутися цих негідників. Нас приписали до 4-го...ème Рота 4/914, як заміна. Нам вдалося триматися разом — Віллі, Гельмут і я, — оскільки ми були повноцінним кулеметним розрахунком».
«Нам дали мізерний пайок, який ми з’їли за лічені секунди. Потім ми вирушили на ферму по боєприпаси для кулемета. Отримали близько 1000 набоїв — суміш трасувальних і звичайних, а також, на мій подив, 500 навчальних — холостих! Ми використовували їх під час маневрів: дерев’яні кулі згоряли ще до того, як вилетіти зі ствола, але ефект був таким самим, як від справжніх куль. Оскільки продовжувати бій не було сенсу, я роздратовано запитав фельдфебеля, навіщо він дав мені такі набої. Він не розлютився, але за його тоном було зрозуміло, що мій протест йому не до вподоби. Він відповів: "Слухай, союзники — це не росіяни, для них життя має значення. Якщо доведеться відступати, прибережи справжні набої, а проти них використай стрічку-другу цих холостих — вони притиснуть ворога до землі, а ти матимеш час утекти. Знаю це, бо ми вже робили так сьогодні". Тож я отримав гарний урок». Забравши всі ці боєприпаси, я приєднався до своїх друзів, сподіваючись добре відпочити.