Німецький офіцер у Форміньї в день D
Німецький офіцер у Omaha Beach
(Уривки та адаптація інтерв’ю та листування Джона Маркса зі Стюартом Браянтом)
6 червня 1944 року Ганс Гайнце був лейтенантом генерального штабу 2-го батальйону 916-го піхотного полку 352-ї німецької піхотної дивізії. Того дня, у віці 21 року, лейтенант Хайнце пережив висадку. Лише за кілька тижнів до висадки його полк був перекинутий за Omaha Beach для посилення військ гарнізону 726-го полку, який зайняв укріплені точки. Ось його історія:
Призначений для берегової оборони
«У середині лютого 44-го ми переїхали з району Сен-Ло на узбережжя. У нашому підрозділі не було моторизованого транспорту. Не вистачало навіть кінних возів, щоб перевезти нас лише на кілька кілометрів. Кілька молодих французів з регіону допомогли нам перенести наш бізнес. (Попит на транспорт і робочу силу був щоденним в окупованій Нормандії)
Що стосується збереження таємниць, то нас ніхто особливо не дбав. Навпаки, наші стосунки з французами в регіоні були настільки тісними, що не було ніякої таємниці. Наш рух був досить явний і всі точно знали, куди ми і вся дивізія перемістилися.
Багато наших солдатів були фермерами, і вони допомагали на місцевих фермах, коли могли отримати трохи додаткової їжі. Дружина одного фермера розповіла мені, що за кілька днів до висадки солдат зі штабу нашого батальйону у Форміньї, який робив для них роботу, поїхав на велосипеді відвідати їх ферму. По дорозі він оголосив своїм французьким друзям: «Здрастуйте, я в Форміньї, і ми там і там оселилися». Ось чому я не можу повірити, що розвідка союзників через Французький рух опору не знала, що насправді відбувається. Офіційно союзники знали лише про те, що 716-й DI був встановлений на узбережжі, і вони були б абсолютно здивовані, що 352-й DI також був розгорнутий там. Якщо це правда, то хтось у розвідці союзників спав на його роботу. (Насправді рух 352-го був повідомлений Опором, але ця інформація була надто нещодавньою та надто поодинокою, щоб вважатися достовірною на початку червня. Крім того, плани союзників були надто передовими, щоб їх можна було змінити через це нещодавнє посилення)
Тепер ми були в маленькому будиночку в Форміньї приблизно за три чи чотири кілометри за узбережжям. Я був офіцером батальйону, відповідальним за загальне обслуговування, що було не більш ніж наказом офіцера. Був також заступник і командир батальйону, який був молодим капітаном (3-го рангу, тоді як зазвичай батальйоном командує 4-раковий майор).
Спочатку нас в основному встановлювали в сараях. Для зв'язку у нас не було ні радіо, ні телефону. Натомість у нас були посильні на велосипедах. Він був примітивним і простим і не дуже відрізнявся від середньовіччя. Нарешті я переїхав у будинок у Форміньї, який виходив навпроти церкви і був поруч зі штабом нашого батальйону.
Життя у Форміньї
До кінця квітня наше продовольче забезпечення не покращилося. Чоловіки іноді падали під час виснажливих маневрів. Капітан Грімме, командир мого батальйону, наказав мені покращити їжу. Спочатку ми зібралися, зібрали все, купили корову на місцевому ринку худоби. Це була худа корова, ми її називали «шафкою для одягу» (норманам не треба було продавати їм найкраще на ринку...). Це все, що можна купити за наші гроші. Ми гнали корову на пасовисько за наш маленький особняк. Наш кухар, який отримав освіту м’ясника, сказав, що ми могли знайти кращих корів у сусідньому полі. Тоді хтось підказав, що, можливо, нам варто перетворити одну з тих корів на ковбасу. (це було використання на німецьких військових кухнях, щоб перетворити все на ковбасу, легше зберігати та готувати)
Наш голод переміг нашу мораль, і проект поставлено на правильний шлях. Наступної ночі ми одягнулися й пішли за однією з корів. Це виявилося складніше, ніж очікувалося, тому що всі корови прокинулися, і кожного разу, коли ми підходили, все стадо бігло. Після багатьох невдалих спроб мені вдалося зловити одну з корів за хвіст, і я не відпускав його, поки корова не виснажилася. Я був щасливий, але в бруді. Швидко корову вміло зарізали і підготували.
Рано вранці наступного дня один із моїх людей розбудив мене і сказав, що «мер села хотів поговорити зі мною». Я знав, про що йдеться. Ми знаємо, що французи хороші дипломати, і цей сільський голова був таким. Він почав з того, що розповів мені, як минулої ночі вкрали їхню найкращу корову, а його провідники приїхали сюди. Він не казав, що ми його вкрали, ні! Але скоріше це зробили французькі злодії, які, звичайно, мусили продати нам крадену корову. Я йому кажу: «Ми вже зарізали корову», а він хотів побачити свою шкуру. Коли я відмовився, він запропонував повідомити нашу військову поліцію. Того ж дня ми отримали наказ зі штабу дивізії, щоб «за скаргами цивільного населення про збільшення кількості крадіжок худоби на винних накласти суворі штрафи». Це був єдиний раз, коли ми щось взяли у французів, але що ми могли зробити. Великі події незабаром змусили цю справу забути. (Правда, німці рідко літали і були за це суворо покарані, але вони мали майже необмежені фінансові можливості для купівлі на чорному ринку, Конвенція про перемир'я зобов'язувала Францію виплачувати такі колосальні контрибуції за окупацію, що вони не були повністю використані. В результаті ціни на чорному ринку були завищені).
Кілька днів потому, на початку травня 44 року, за 4 тижні до висадки, більшість людей було переміщено навколо Колвіля, ближче до пляжу (4 роти батальйону були розміщені в Колвілі, Сен-Лорані, Форміньї та Сюррені, але 3 роти 716-го DI продовжували займати WN узбережжя, переходячи під накази 916-го полк). Особливо хороший дивізіон (716-й DI??, це навряд чи його репутація сьогодні) був перед нами там. Тож перед тим, як ми рушили до цих передових позицій, я пішов зі своїм командиром батальйону оглянути знамениту «Мур де л'Атлантик», про яку ми так багато чули. Я ніколи не забуду того дня, коли ми поїхали на Фольксвагені спочатку на Мулен (пляж Сен-Лоран). Звідти ми поїхали в напрямку В’єрвіля, і нас зупинили прямо перед прибережною дорогою ліворуч від нас, і ми побачили солдата біля купи уламків. Ми запитали, що він тут робить. Він сказав, що на варті. Ми запитали його, що він тоді зберігає. Він сказав, що у нас тут під купою уламків є «ПАК». "Так?" ми відповіли. Він продовжував пояснювати нам, що «якщо прийдуть Томмі, слуги вистрілять з гармати на дорозі до пляжу, встановлять її на бетонну платформу і розстріляють». Ми здивовано перезирнулись і сказали: «Він серйозно?»
Було й гірше. Ми просунулися по прибережній дорозі, облямованій зліва зигзагоподібною сміттєвою канавою. (протитанковий рів, що оточував хутір Мулен). Перед ровом стояла барикада з колючого дроту. Я досі пам’ятаю, як мій командир у своїх гарних офіцерських штанях трохи підняв ногу і просто, не звернувши на це уваги, перейшов через огорожу. Згодом ще одна купа уламків ховала чеський кулемет. Я навіть не перевірив, чи є у неї набої. У наступній купі стояв польський кулемет. Наприкінці екскурсії ми були настільки вражені, що не могли повірити, що це правда. Я думаю, що ми очікували таких самих зусиль, як і для лінії Зігфріда чи чогось подібного. На всьому цьому пляжі не було нічого суттєвого.
Підрозділ до нашої передачі почав будувати блокхаус. Тут єдине, що зробили наші, це знесли кілька хат, а дошками підлоги засипали свої окопи. Нам було б добре, якби хтось просто зробив заплановане. Ми мали будувати піхотні окопи за правилами.
В підручниках історії завжди читали, як американським солдатам доводилося битися через мінні поля. У нашому районі (Omaha Beach) у нас не було жодного мінного поля всередині. У нас навіть плану мінного поля не було. Тож коли нам довелося швидко вийти з оборони на скелях, ми не хвилювалися про міни, бо їх не було.
Ми не отримали мін, тому що бомбардування союзників порушили місцевість: дороги, залізниці та склади. На «Роммелі спаржа» були якісь міни (дерев’яні палі, встановлені на ударі), але в салоні нічого не було. (Навколо укріплених точок і на скелі їх було багато, хоча мінні поля часто були фальшивими). Ми скрізь поставили таблички «Міни». Але шахт на цих територіях не було. Спочатку знаки не мали на меті залишатися фальшивими, тому що ми передбачали, що кожна опорна точка буде захищена мінним полем. Вони стали фальшивими через те, що міни так і не були доставлені.
Нас не хвилювало те, що відбувається на інших фронтах. Я припускаю, що це було егоїстично, тому що ми були досить щасливі бути у Франції. Ми встановили добрі стосунки з місцевими жителями, тому що ми думали, що «звичайно, тепер ми окупанти, але ми можемо стати зайнятими», тому ми поводилися добре. Насправді в кількох селах, коли ми відійшли, французи опинилися вздовж дороги й плакали, побачивши, як наші солдати йдуть. Наші бійці допомагали їм по господарству, а якщо дитина народжувалася передчасно, то ми садили маму в машину і бігли до найближчої поліклініки. (Все це абсолютно неправдоподібно, німці, загалом цілком «правильні», як тоді казали, все ж вважалися небажаними окупантами, і чий відхід був оцінений майже всім населенням)
Наприкінці травня, незважаючи на наші зусилля, я не був задоволений рівнем підготовки наших військ. Ці хлопці були без порівняння з тими чоловіками, які вперше приїхали зі мною в Росію. Можна подумати, що ми винесли уроки з американської висадки в Північній Африці та на Сицилії, але нам не сказали, як повинні реагувати солдати в разі висадки.
За кілька днів до висадки ми витягли німецького пілота з літака, що розбився. Він потрапив під час розвідувальної місії в Південній Англії, але зумів повернутися до нашої місцевості. Ми думали, що він у шоці чи щось таке, тому що він продовжував заїкатися: «Боже мій, Англія повна човнів». Ми подумали: «Мабуть, це неправда, бо інакше щось станеться. Якби човнів справді було багато, то наша авіація б їх точно бомбила». А я сказав: «Не вірю».
Ми всі знали, що союзники здійснять висадку, але «де» було великим питанням. Ми не повірили історії льотчика-розвідника про кораблі та швидке вторгнення. По суті, ми не могли повірити, що наші літаки-розвідники їх помітили без спроби з нашого боку втрутитися. Крім того, ми все ще вірили, що наші літаки і зброя V вже використовуються проти них. Це те, що нам завжди казали, і тоді ми вірили в цінність зброї V. Насправді зброя V почне діяти лише через три-чотири тижні (насправді через 3-4 дні після висадки). Гадаю, ми чіплялися за цю надію, як моряк за рятувальний круг. Але ніхто не вірив, що ми зможемо стримати союзників, якщо вони висадяться в нашому районі. Вранці 6 червня ми точно не повірили.
За два дні до висадки штабний офіцер, відповідальний за боєприпаси для всієї дивізії, хотів побачити хід берегової оборони. Він оглянув частину узбережжя біля Колвіля. Прибувши до останнього опорного пункту (WN), де було завершено будівництво блокхаузу, він сказав, що наша робота задовільна. Одразу сержант WN сказав йому: «Пане майоре, я можу сказати щось про нашу ситуацію тут?» Офіцер відповів: "Так, звичайно, в чому справа?" Сержант сказав: "Чотири чи п'ять днів тому половину наших боєприпасів забрали, і зараз вони десь на складі. Дозвольте мені сказати вам, що буде завтра, якщо відбудеться атака. Ми зможемо очистити першу, другу, можливо, третю хвилю, але після цього американці будуть на нас, і у нас більше не буде боєприпасів. І тоді нам доведеться вибиратися звідси, припускаючи, що у нас ще є час. "Гей", - сказав Командир, «не переживай про це зараз. Якщо це станеться, незабаром ви матимете достатньо боєприпасів". Отже, через три дні все сталося саме так, як сказав сержант. (Німецька польова артилерія позаду Omaha Beach насправді побачила, що її запаси боєприпасів скоротилися вдвічі через страх бомбардування)
За день до висадки була запланована вистава трупи «Театру армії». Але як не дивно, його скасували. Це нас не здивувало, тому що це часто траплялося. В іншому нічого примітного не сталося. Командир батальйону був фанатичним гравцем у карти, і кожного вечора ми четверо мусили супроводжувати його в частині Doppelkarte, дуже популярної німецької карткової гри (я не вмію грати в карткові ігри).
Пам’ятаю і той день, коли я прибув до штабу батальйону. Командир сказав: «Гайнце, ти вмієш грати в Doppelkarte?» «Ні, мій капітане», — відповів я. «Завтра ти будеш грати в Doppelkarte!» сказав він. З "Jawohl, Herr Hauptman!" (Так, мій капітан) від мене. З нами він був таким. Також грали батальйонний лікар і зам. Тож приблизно до півночі або 1 години ми грали в Doppelkarte, і якщо о 3 годині було низьке море, нам доводилося вставати з ліжка і йти на пляж, щоб поставити «спаржу Роммеля» з колючим дротом і мінами.
Нам з ад’юнктом не сподобалася ця нічна гра в карти з пробудженням через дві години. Тому ми вирішили, що так більше не може тривати, і грали так погано, що командир батальйону кинув карти через стіл і сказав: «Боже, я не хочу більше з вами гратися, ідіоти! Ми подумали: «Шик, може, тепер ми зможемо спати». Це був один із тих кумедних моментів, які ми пережили до висадки і навіть після.
Ми ніколи не знали, чи була тривога правдивою, чи вправою. Ми просто отримували це. Мабуть, наші керівники хотіли перевірити нашу готовність і швидкість, щоб дістатися до бойових станцій, які ми збудували. Звичайно, з усіма помилковими тривогами, які нам довелося пережити перед вторгненням, будь-яке очікування справжнього вторгнення стало байдужим. Чесно кажучи, я не думав, що це станеться.
Кожен полк мав вісім рот, пронумерованих від 1 до 8, зібраних у два батальйони по чотири роти. Четверта рота Другого батальйону (II/GR916, мій батальйон) була 8-ма рота (8/916), якою керував лейтенант Бері (Бакгауз?), перебувала на Wn.69 (Сен-Лоран-гар, Рте-де-В'єрвіль), армія з важкими кулеметами та мінометами. Інша рота (7-а), розташована навколо Колвіля (WN63), була готова підтримати WN. 5-та рота лейтенанта Хана була розміщена в Surrain як резерв. Шоста рота лейтенанта Хеллера була в Трев'єрі (і Сюррені) приблизно за 8 кілометрів від пляжу.
Я жив у Форміньї над продуктовим магазином перед церквою. Штаб батальйону був у пресвітерії біля церкви. Був зруйнований під час боїв. Тепер тут новий будинок. Я переїхав вісім чи дев’ять днів тому. Моя кімната була обставлена, як у будь-якого французького бізнесмена. Я спала в ліжку і складала свій одяг у шафу, але більше нічого не змінювала.
Тоді ми не звертали уваги на висадку союзників в Італії. Перед висадкою ми просто раділи майже півроку миру без боїв. Оскільки ми були досить ізольовані від війни, це не мало значення, і ми не поспішали дізнаватися про інші фронти.
Сповіщення
Мене розбудили опівночі 5 червня 1944 року, коли посильний піднявся сходами, постукав у мої двері й сказав: «Тережа! Повідомили про десантників». Я подумав: «Давай знову по тривозі». Оскільки я був уже наполовину одягнений (ми ніколи не роздягалися повністю, бо ніколи не знали, що може статися), я швидко одягнув свій останній одяг, ми перейшли вулицю до штабу, де нам сказали: «ми бачили, як стрибнули десантники».
Коли месенджер розбудив мене, у мене був поганий настрій, я подумав: «Черт, нас ще витягують серед ночі з ліжка». Ви повинні розуміти, що за кілька тижнів до цього я був із місцевими французькими фермерами, яких попросили допомогти побудувати перешкоди на пляжі під час відливу, який завжди був у темний час ранку (насправді час припливу затримується щодня приблизно на 3/4 години, але завжди є 2 відливи щодня, включаючи принаймні одну ніч). Отже, коли я знову прокинувся опівночі, я подумав: «Боже мій, наказ є наказ, тобі треба йти».
Через деякий час прийшло ще одне повідомлення, що це була помилкова тривога, ці десантники були манекенами, схожими на десантників. Вдаряючись об землю, вони підривали маленькі заряди, схожі на кулемети. Звичайно, вони мали на увазі, що це буде помилкова тривога, і ця ідея ще більше збентежила нас. Одні казали, що йде десант або десантники вже висадилися, а інші – ні, це тільки манекени стріляють вибуховими зарядами. Тож я пішов на свій спостережний пункт, посильний зі мною. Повернувшись з узбережжя, я встановив якийсь мисливський сторожовий пост за 1 км від узбережжя. Там була невелика драбина, що вела до міцної платформи, звідки я міг бачити весь пляж, зліва направо. (цей стовп на дереві міг бути особняком Тана, але, швидше за все, інший, який був розміщений у лісі Сафра, високої точки на дорозі Форміньї-В'єрвіль)
Вийшовши зі штабу, ми пішли на спостережний пункт. Це зайняло близько тридцяти хвилин (до особняка Тана потрібно було б 50 хвилин). Оскільки я знав, що це ще одна помилкова тривога, я не вірив. Тому я туди йшов з таким поганим настроєм. Ми вже втомилися і сказали: «Ні, ще не один із тих дурних будильників». Я взяв із собою лише колодку та рушницю. Оскільки я сам не бачив десантника, я просто не вірив повідомленням.
За винятком месенджера, я був один на цій платформі в дереві. Тривога була близько опівночі, а на спостережний пункт ми прибули трохи пізніше. Ніч була темна, і нічого не сталося, за винятком шуму літака, який ми чули всю ніч. Але це не було чимось ненормальним, тому що ми чули, як він прилітає щовечора. Ні пострілів, ні чогось подібного ми не чули.
На цьому спостережному посту ми перебували з опівночі приблизно до 5 години ранку. Приблизно о другій чи третій годині ми з посильним лягли спати. Коли почало світати, близько 5:00 ранку, ми могли побачити шар туману, що лежить на воді. Ми чотири години на спостережному пункті. Принаймні один із нас не спав.
До світанку на пляжі було тихо. На світанку ми побачили, що туман посилився. Через півгодини я ще раз подивився, і зміг щось вирізнити з туману. Я взяв свій бінокль, почистив сочевицю і дав поглянути своєму посильному. Він нічого не міг розрізнити.
Потім подув сильний вітер, і ми побачили сцену, що відкрилася перед нами. Ми бачили, як десантні баржі розгорталися, коли вони наближалися до берега. Але більшість справді великих човнів залишилися. Ви могли бачити, як маленькі десантні кораблі з’явилися масово. І все було тихо. Перед нами неосяжна панорама флоту вторгнення. Попереду найменші десантні кораблі, потім більші кораблі, за ними есмінці, а потім величезні маси. Все було тихо, зовсім тихо.
Відразу ж сказав посильному: «Іди в штаб батальйону і тікай назавжди!» Була дистанція від 1 1/2 до 2 км. Я сказав повідомлення «є тисячі і тисячі кораблів у морі» або щось подібне; Я не можу згадати, що я тоді точно сказав. «Старий, тобі не повірять, наполягай і кажи, що це правда. То візьми мій аварійний пакет, так ми каски називали, і мій МР-40 (причіп-пістолет)». У той час я мав при собі лише маленький пістолет, щоб почуватися трохи безпечніше.
Приблизно о 6:00 ранку було абсолютно ясно, і сцена перед нами виглядала як у кіно. Точного часу не пам’ятаю, але бомбардувальники прилетіли першими. На щастя, більшість бомб впали позаду нас, але деякі цілі в нашому районі були вражені. Лейтенант Віллі Геллер був моїм другом і колегою та командиром 6-ї роти. Він поховав свою роту, урок, засвоєний на східному фронті. Бомба впала на них, не завдавши особливої шкоди, за винятком зламаної барабанної перетинки Віллі.
Пізніше я прочитав у звіті, що за три тижні до вторгнення Роммель приїхав на інспекцію. Він сказав нашому полковнику: «Американці приїдуть, будьте готові». Але тоді ми про це не чули.