Спогад рядового Рокко Руссо (7-ма рота, 116-й полк): «Генерал Кота наказав нам — мені та рядовому Сіммонсу — зайняти позицію на цвинтарі поруч із церквою; там ми викопали яму на двох. Озброєні базукою, ми мали захищати свій підрозділ від можливої атаки німецьких танків. До настання темряви ми навіть не подумали оглянути місцевість навколо. Коли стемніло, тіні довкола почали рухатися. Ми занепокоїлися, побоюючись, що до нас можуть підповзти німці. Ми намагалися заснути, але, попри сильне виснаження, страх не давав нам заплющити очі. Вранці ми зрозуміли, що ці "тіні" — всього лише два дерева на цвинтарі. Тієї ночі ми засвоїли важливий урок: якщо зариваєшся в землю перед настанням ночі — спершу добре роздивися, що тебе оточує».
У другій половині дня 6 червня близько 700 американських піхотинців і рейнджерів перебували у В'єрвілі та його безпосередніх околицях.
Йдеться, по суті, про 8 рот рейнджерів (роти A–F 5-го батальйону рейнджерів та роти A і B 2-го батальйону рейнджерів), роту C 116-го піхотного полку, а також окремі групи з рот B, D, F, G, H, K того ж 116-го полку. Наприкінці дня до них приєдналися вцілілі бійці роти A 116-го полку та роти C 2-го батальйону рейнджерів, які повернулися з пляжу та району будинку Гамб’є (Gambier house).
За винятком 5-го батальйону рейнджерів та роти «C» 116-го піхотного полку, усі підрозділи зазнали важких втрат (від 40 до 80% особового складу).
Зв’язок був утруднений, якщо не зовсім відсутній, через брак радіостанцій.
Танків не було (ті, що залишилися від 743-го батальйону, були заблоковані на пляжі приблизно до 21:00), як і артилерійської підтримки (радіозв’язку ні з кораблями, ні з невеликою кількістю артилерії, висадженої в районі Рюке (Ruquet), не було).
Командування, що базувалося на командному пункті 116-го полку в районі «Ле-Зіль» (Les Isles), фактично не могло здійснювати управління підрозділами — хіба що пересуваючись пішки.
Згідно з наказами, рейнджери та 1-й батальйон мали просуватися на захід, у напрямку Пуент-дю-Ок (Pointe du Hoc).
Німці з 9-ї роти 726-го полку (підрозділи з районів Грюші та Персея) ще зранку створили надійний оборонний заслін на захід від В'єрвіля.
Ні 2-й батальйон рейнджерів і рота «C» 116-го полку, що почали атаку о 12:00, ні 5-й батальйон рейнджерів, який прибув о 17:00, не змогли його подолати через щільний вогонь важкого озброєння.
.
Дивіться у зв’язку з цим Спогади мера Англесквіля, вирушили на велосипедах з Англесквіля, перетнули німецькі та американські лінії фронту, щоб у другій половині дня знову зустрітися у В'єрвілі, а потім повернутися до Англесквіля через Лув'єр.
Підкріплень піхоти не було; зокрема, 115-й полк, призначений для підсилення, висадився в районі Рюке (Le Ruquet) близько 11:00 і був задіяний поблизу Сен-Лорана, який усе ще утримували німці.
Тоді полковник Кенхем вирішив припинити просування прибережною дорогою в напрямку Пуент-дю-Ок, оскільки 5-й батальйон рейнджерів був його основною силою для оборони В’єрвіля від контратаки з півдня.
Увечері, після того як було відкрито шлях з боку моря, 23 вцілілі танки 743-го батальйону пройшли через перехрестя й зайняли позиції у В’єрвілі — зокрема, за ротою C 116-го полку, поблизу ферми Норманвіль. Вогонь цих танків неодноразово нагадував шквал куль, що летів із німецьких позицій перед ротою C 116-го полку.
Однією з серйозних проблем для американців було підтримання темпу просування.
У бійців — виснажених, які щойно пережили пекло на пляжі й опинилися у відносному спокої на плато — виникло цілком природне й неминуче бажання перепочити; їм здавалося, що вони вже заслужили на відпочинок і виконали своє завдання на сьогодні.
До того ж, бійці, потрапляючи в населені пункти, часто знаходили там сидр, а іноді навіть кальвадос.
Сержант Вільям Льюїс зі 116-го піхотного полку. Згадує, як «намагався зібрати своїх людей у В'єрвілі. Я знайшов велику кількість вина (чи сидру?), і ми всі випили».
Відсутність радіозв’язку, неузгодженість дій підрозділів, особливості місцевості та ізоляція призвели до втрати темпу просування. Кожна група вважала, що вона єдина в цьому районі — і часом так воно й було.
Ці вразливі місця, у поєднанні з місцевістю, зручною для оборони, зіграли на руку німцям.
Тим не менш, підрозділи, що просувалися на плато, натрапляли на осередки опору, обладнані на підготовлених позиціях — зазвичай навколо кулеметних гнізд, розміщених уздовж живоплотів і з добре прострілюваними секторами.
Виявити ці позиції було складно через хаос, спричинений снайперами, а для їх ліквідації, маючи лише обмежений арсенал зброї, знадобилося чимало часу.
Спроби обійти ворога часто призводили до розпорошення штурмових груп і поступової втрати зв’язку між ними.
Труднощі ведення бою в місцевості, порізаній живоплотами, було вкрай складно подолати за будь-яких обставин — тим паче тим, для кого це був перший бойовий досвід.
Хоча німці ніколи не зосереджувалися у великі групи, їм вдавалося дуже швидко зупиняти просування американців.
Штурмові підрозділи діяли хаотично, а головне — розрізнено.
Свідчення піхотинців 1-го батальйону 116-го піхотного полку (1/116):
«З полудня і до кінця "Дня Д", — згадує рядовий Гаррі Парлі зі 116-го полку, — я не можу відновити в пам'яті хронологію подій, що зі мною відбувалися.
Решта дня — це суцільний калейдоскоп спогадів: переміщення, бої, пошуки укриття».
Ми були наче зграя «поза законом»: зазвичай не знали, де знаходимося; часто зустрічали інші такі ж групи — то об’єднувалися з ними, то знову розходилися, залежно від обставин, — і постійно розпитували, чи не чули чогось про нашу роту або батальйон.
Парлі також розповідає про випадок, що стався сьогодні вдень. Він рухався дорогою, коли почув характерний гуркіт гусениць, а потім — постріл німецької гармати. «Охоплений жахом, я обернувся, щодуху помчав геть і стрибнув у придорожній рів. Там, на краю, вже лежав — немов на дивані — бувалий сержант. Я крикнув йому: "Це танк! Що нам тепер робити?"»
Сержант — ветеран боїв у Північній Африці та на Сицилії — кілька секунд спокійно дивився на Парлі (ніби грав у покер) і сказав йому: «Спокійно, старий, може, він піде».
І справді, він пішов.
Близько полудня на південь від В'єрвіля спробували просунутися півдюжини гусеничних штурмових гармат «Marder» із 352-го танкового дивізіону (бронетанкового підрозділу 352-ї дивізії).
Виявлені з повітря, атаковані підрозділом «Texas» і не маючи достатнього супроводу піхоти, вони повернули назад — імовірно, також через наказ відступити для підтримки німецької оборони Байє, яка опинилася під загрозою через прорив британців.
Рядовий Пол Калверт зі 116-го полку, описавши шлях своєї роти до В'єрвіля, зазначив: «Наприкінці дня наша група була виснаженою, деморалізованою, дезорганізованою й абсолютно нездатною до узгоджених дій. Бійці були розсіяні між позиціями, захопленими німцями на скелі біля В'єрвіля, та місцевістю Ормель».
Спогади рейнджерів:
У другій половині дня лейтенант Джей Мехаффі з 5-го батальйону рейнджерів перебував на західній околиці В’єрвіля. Проходячи повз розрив у живоплоті, він втратив бійця, якого вбив снайпер. У цей же час дорогою прибув ще один рейнджер із... 8 полонених. Мехеффі наказав їм вишикуватися вздовж живоплоту, тримаючи руки на шоломах, після чого він зміг пройти через прохід, де за полоненими вже перебували його бійці.
«У нас не було часу займатися полоненими», — сказав він. Тож, влаштувавшись на безпечній позиції, він жестом наказав роззброєним німецьким полоненим іти далі — до підніжжя скелі, де вони могли б здатися комусь із союзників.
«За нами спостерігали весь день, — згадує капрал Гейл Бек'ю з підрозділу рейнджерів. — Якщо рухався один боєць, по ньому відкривали вогонь снайпери; якщо ж збиралася група — починався мінометний або артилерійський обстріл. Ми утримували село, але за межами В'єрвіля німці з'являлися лише мигцем».
Один із рейнджерів сказав: «Нас могли б змести звідси, як сміття віником».
Лейтенант Френсіс Доусон із підрозділу рейнджерів уже був нагороджений хрестом «За видатні заслуги» (DSC) за виведення своїх бійців із пляжу. Коли він дістався до В'єрвіля, його підрозділ був зупинений на захід від нього кулеметним вогнем. «Ми не змогли знищити кулемет, тому відступили, повернулися на дорогу до В'єрвіля й спробували обійти його. Але настала ніч; ми були неподалік від В'єрвіля й окопалися».
Капітан Рейн із 5-ї роти командування рейнджерів:
«Організувавши оборону й розставивши вартових, я наказав бійцям закопуватися в землю. Саме в цей момент я усвідомив свою найбільшу помилку за весь день: я залишив свою саперну лопатку на борту судна «Принц Бодуен». Двоє солдатів запропонували викопати для мене яму, але я й чути про це не хотів. Спробував копати каскою, та щільна, вікова глина не піддавалася. Настала ніч — треба було щось робити. Посеред фермерського двору я помітив жорно. А поруч — стіг сіна; мабуть, теплий — погода стояла доволі прохолодна, та й сіно могло б пом’якшити удар снарядів, то чому б і ні? Я відгорнув трохи сіна, ліг і прикрився ним зверху. Було тепло. Але ж я — міський житель, а не селянин, який знає різницю між купою сіна й купою гною. Я зрозумів це миттєво. На мене накинулися всілякі французькі комахи — сотні їх! Я підскочив, наче пружина».