Фернан ОЛАРД, 5 років у 1944 році, його спогади про 6 червня
Свідчення дуже живе. Деякі факти можна повернути в минуле. Це спогади 5-річної дитини.
Я народився в 1939 році і виріс разом з війною.
У день D ми були сім’єю з 10 осіб, у тому числі 8 дітей, і жили на вулиці Паве у В’єрвілі на морі.
Ризик висадки був очевидний, люди копали траншеї у своєму саду чи в інших місцях, щоб уникнути бомбардувань.
Наша мати змусила нас провести кілька репетицій: коли вона сказала нам, ми повинні були взяти кожен свою маленьку пачку недільного одягу та свою подушку та прийти до своєї кімнати, щоб одягнутися. Щоб їхати швидше, довелося пройти через люк, який був на сходовому майданчику. Четверо дівчат були в іншій кімнаті. Потім довелося з подушками на голові йти до дідуся та бабусі.
Нас залишили лічені дні до висадка, хоча ми ще діти, ми розуміємо, що з поведінкою наших батьків щось не так, ми чекаємо, коли ми дізнаємося, що.
Нарешті день D настав,
Цього 6 червня мала бути близько 6 години ранку, коли мама подзвонила нам зі знаменитого люка. Не так сталося, як планувалося: 2 моїх старших братів не доглянули за мною, який спав. На другий дзвінок я відповіла, а коли побачила себе одна, то заплакала від страху. Залізши в люк, я прийшов у піжамі без багажу і не хотів їх шукати, я погано прокинувся. Нарешті все прийшло в порядок, пішли ми з подушками на головах сховатися в хаті дідуся і бабусі на узбіччі дороги, батько нас усіх пригорнув у каміні.
Через кілька хвилин стався сильний вибух, вікна та штори вікна кухні, де ми були, перетнули кімнату, ми вже не могли вийти, тому що сусідній будинок щойно завалився, повністю заблокувавши виходи. Це була мадам ОЛЕНА та її син Луї (стурбований тим, що ми не приїхали, як було заплановано), які прийшли нам на допомогу. Залишаючи нас одного за одним у вікно, яке було на дорозі, мадам ЕЛЕН накричала на нашого батька за те, що він помістив нас у будинок, коли для цього була траншея. Нам потрібно було зробити 50 метрів, укриття було в саду пана БЛІНА. Прийшовши останніми, завжди з подушками, ми вийшли першими. Я був на четвертій чи п’ятій позиції, всі лежали на дні траншеї. Наш батько був прямо біля входу і встав.
Бомбардування йшло повним ходом, осколки сипали скрізь, тріщаючи по снарядах, що вкривали траншею. В якийсь момент трапилася шрапнель, яка пересікла, вона впала на плече мого брата Жака, це Луї ЕЛЕН, який був позаду нього, збив його енергійною рукою.
Минув час, постріли вже не були безперервними, звідти пішли кілька сліз. Бомбардування поновилися і припинилися, приїхали якісь американці з людьми і попросили нас з ними до школи, де зібрали нас усіх, щоб спустити в море і сісти на човен. Вони не зрозуміли, що перед висадкою село не евакуйовано, тому що, будучи заблокованими на березі, вони точно розбомблять наше село.
Під дахом школи нас було дуже багато, з нами було лише 4-5 американців. Вони були готові відвезти нас до моря, коли сильний вибух розлетів плити та конструкцію лугу та зруйнував частину поштового відділення, була лише одна жертва серед цивільного населення та вбитий американець (це, звичайно, бомбардування розв’язки В’єрвіль німцями 7 червня, а не 6 червня, близько 20:30 GMT+2). Ми були в чорному диму, в якому пахло порохом і пилом зруйнованих будинків. Спроба піднятися на борт щойно провалилася, тому що люди розійшлися в усіх напрямках.
День 6 червня 1944 року закінчився, в окопі, де нас усіх розмістили спати, було темно.
Вранці 7 червня ми групою виїхали на Сен-Лоран. Були постріли, які мали бути з ферми Пікено. Оскільки мої брати Жак і Луї були в іншій групі, мій батько хотів піти і знайти їх усіх, щоб залишитися разом. Для цього він довірив мою сестру Жаклін (3 роки) американцю, який розмовляв французькою, цей солдат сказав йому: «Дай мені, я її потримаю». Батько відповз, за кілька метрів до нього підійшла дівчина, він розвернувся наполовину, щоб віддати американцеві: він мертвий (він був канадцем). Батько залишився з нами, бо побачив групу, щоб і його зупинити. Коли стало тихіше, наша група пішла і приєдналася до тієї, де були наші 2 брати. Коли ми прибули, група повільно пішла, але прибула перед гаражем (на виїзді з Vierville), нас зупинили на решту дня. Усі групи перетнули великий схил і сховалися в улоговині канави навпроти дороги, це був кінець другого дня (Ймовірно, саме тут все населення В’єрвіля, біля школи, має бути перегруповано 7 червня наприкінці дня, який закінчився німецьким бомбардуванням перехрестя та знищенням школи, пошти та пов’язаного з ними житла.)
Коли ми прокинулися вранці 8 числа, багато хто з нас вийшли з цього великого рову. Ми спали без кинутих напередодні подушок, але закутані в американські ковдри. Я був дуже здивований, побачивши стільки людей, які виходили з рову та перегруповувалися на полі, щоб знати, у якому напрямку рухатися. Ми були серед американців, відчували себе захищеними. Після розмови з американцями наш батько вирішив спуститися до моря, щоб убезпечити свою сім’ю, оскільки він був запропонований 6 червня. Ми пройшли через поле, пройшли позаду ферми пана Пікено, перетнули велике поле Auperonne і прибули прямо перед церквою, яка зазнала величезних пошкоджень, ми перетнули пресвітерій, який тепер був купою каміння.
Коли ми приїхали на дорогу, там уже не стояло жодного будинку: аж до роздоріжжя все було зруйновано: будинки, пошта, школа, готель «головного убору», вокзал і багато іншого... Великі американські бульдозери розчищали дороги, щоб міг проїхати всілякий спорядження, яке піднімалося з моря. Не зупиняючись, ми спустилися єдиною дорогою, що веде до моря. Коли ми прийшли на пляж, це було дивовижне шоу, ми не могли просунутися вперед, ми завмерли, дивилися, намагалися зрозуміти. Щодо нас, то наш батько має намір вирушити до Англії, щоб убезпечити нас. Американці йому кажуть, що це можливо, але для цього треба їхати до виїзду E1, тобто до Ruquet (у Сен-Лорані).
Потім цього ранку 8 червня починається неймовірна подорож: ми перетнемо 3 кілометри пляжу в нерозривному капарнаумі. Море, наскільки ви бачите, заповнене човнами всіх форм і розмірів. Більше немає доріг, це лише баржі, вантажівки, транспортні засоби всіх видів, перетворені на купи брухту. З самого початку потрібно було пробитися серед усієї цієї заплутаності, але було ще гірше! Сто метрів далі, (в місці 1-го1-й Там були тисячі мертвих солдатів, через які ми повинні були пройти, щоб пройти. Наша сестра Моніка, яка несла аптечку, не мала підняти ноги досить високо, бо спіткнулася об кілька трупів, під час молитви робила знаки хреста. Деякі були складені приблизно по 3-4 завтовшки і кілька десятків метрів завдовжки. Американці використовували білий брезент, щоб накрити їх після того, як вони посипали їх білим порошком. Це були великі котушки приблизно 2 метри завширшки з ручками через кожен кінець, якими бігали 2 солдати. Наш батько сказав: «Нічого, вони сплять, вперед, вперед, не зупиняйтеся». Моя сестра Одетта, яка тримала мене за руку, сказала мені: «Поглянь на цих, бідні були різниками», вони були розрізані, і їх було багато. Трохи далі солдати їх несли на ношах, тут їх упізнали, для нас це було жахливе видовище. Ми продовжували нашу подорож, ми не рухалися вперед швидко, тому що іноді нам доводилося робити великі перепади, щоб знайти шлях.
Нарешті ми приїхали до Сен-Лорана: можливо, на пляжі було більше обладнання, але менше металобрухту, ніж у В’єрвілі. Ми завжди йдемо до Руке, бачимо будинок, який не зовсім зруйнований: наш батько вирішив зупинитися там на деякий час перед від’їздом, ми ще мало пили та їли.
(див. вище зображення родини Олард, встановленої в Ruquet, і фото з ідентифікацією батьків та 8 дітей)
Ледве влаштувавшись, від нас вийшли якісь американці: для них будинок уже не стояв, вони запитали нашого батька, що ми тут робимо, він пояснив їм своє бажання сісти в Англію. Американці відпровадили нас до штабу на блокхаузі Рюке.
Нас добре прийняли, напоїли, роздали пайки. Це вже не було про те, щоб піти до англійців, усе дарма? Офіцери пояснили нашим батькам, що територія безпечна, боятися нічого, можна йти додому.
Тисячі солдатів піднімалися через скелю, оскільки єдина невелика стежка, яка існувала в той час, могла приймати лише невеликі транспортні засоби. Вони взяли нас із собою на вершину скелі, і там, повернувши до моря, я так і не зміг пояснити, що я бачив з цього місця. Панорама була гарна. Лише у фільмі «Я повинен врятувати рядового Райана» я знайшов найкрасивішу репродукцію цього місця. (Це дуже гарний документ для тих, хто не знав цього уривка історії).
Швидко приїхали до перших будинків у Сен-Лорані, зупинилися біля будинку під назвою «бараки», де живе родина БІСОН. Побачивши в стані втоми, де ми опинилися, мадам БІСОН дала нам трохи перекусити, залишивши трохи кави. Потім ми повернулися дорогою до дому КОРДІЄ, де ми провели ніч, а потім вирушили до В'єрвіля.
Нарешті ми підійшли до хати, було 10 червня. На нас чекав приємний сюрприз: на купі каменю хати, яка завалилася вранці 6 червня і яка завжди закривала вхід, стояла наша чорна курка з курчатами. Ми всі на купі каміння, щоб повернути курчат і залишити їх у безпеці з матір’ю. Ми всі раділи: вона нас дочекалася.