Інженерні висадки

Окрім SETF (Спеціальних об'єднаних інженерно-морських сил), які висадилися о 6:30 ранку — і чиє розсіювання та провал місії були зафіксовані, — на ділянки «Дог Грін» (Dog Green) і «Дог Вайт» (Dog White) у проміжку між 7:00 та 9:30 ранку мали висадитися два повноцінні інженерні батальйони:
— на 121-й інженерний батальйон який мав супроводжувати 1-й батальйон 116-го полку (1/116) і рухатися слідом за ним углиб території.
-- 147-й інженерний батальйон, що діяв на узбережжі (із 6-ї спеціальної інженерної бригади), відповідальні за забезпечення проходу у В'єрвілі через пляж, прибережну дамбу або схил із гальки, а також за організацію руху на дорозі, що проходить уздовж пляжу.

Обидві групи мали знищити протитанкову стіну, що перекривала спуск D1 (В'єрвіль), розчистити всі проходи та відкрити шлях до В'єрвіля.
Їхній план висадки був таким:

О 07:10 та 07:20 до секторів «Дог Вайт» (Dog White) і «Дог Грін» (Dog Green) прибули три десантні баржі (LCM), один десантний катер (LCVP) та один десантний катер типу LCA. На їхньому борту перебували передові розвідувальні групи двох батальйонів, зокрема полковник Плогер — командир 121-го батальйону.

О 7:30 та 7:40 ранку на ділянці «Дог Грін» (Dog Green) висадилися один десантний катер (LCM) і п'ять десантних барж (LCT) — кожна з яких могла вмістити до 4 танків. Вони доставили важку техніку 121-го інженерного батальйону, зокрема бульдозери. На деяких із них, над місцем водія, було закріплено 500 кг вибухівки (водій був частково захищений товстими металевими плитами).

О 7:40 та 8:10 два десантні судна (LCI) № 91 і № 92 (по 200 осіб на кожному) прибули до сектору «Дог-Вайт» (Dog White). Вони доставили по сотні саперів із двох батальйонів, а також різноманітні штабні підрозділи 116-го полку 6-ї спеціальної інженерної бригади, «комендантів пляжу» (Beachmasters) із 7-го військово-морського батальйону забезпечення висадки, зв’язківців 293-ї роти Корпусу зв’язку (які забезпечували роботу зв’язку для спеціальної бригади), військову поліцію (відповідальну за регулювання руху на дорогах та охорону полонених), медичні підрозділи тощо.

О 9:00 до сектору «Дог Вайт» підійшло десантне судно LCI № 84, на борту якого перебувало командування 6-ї окремої бригади (полковник Томпсон), а також підрозділи 104-го медичного батальйону та штабна рота 116-го полку.

О 9:30 та 10:15 прибули 6 десантних барж (LCT) (у секторах «Дог Грін» та «Дог Вайт») із рештою важкої інженерної техніки двох батальйонів: бульдозерами, що тягнули одніитонні причепи з вибухівкою, автокранами, вантажівками, джипами тощо.

Крім того, варто зазначити, що інженерні підрозділи мали забезпечити висадку на ділянках «Дог Вайт» (Dog White) і «Дог Грін» (Dog Green) чотирьох танків-бульдозерів (тандозерів). Вони мали прибути о 06:30 на борту чотирьох десантних барж (LCT), які також доставляли 8 звичайних (неамфібійних) танків; екіпажі цих машин належали до 610-ї роти легкої інженерної техніки (610th Engineer Light Equipment Company).

Реальність повністю зруйнувала ці плани.

Спершу течія вплинула на перші баржі — найменші з них вона віднесла вбік і затримала, тож майже всі вони опинилися навпроти Сен-Лорана або ще далі на схід. Утім, схоже, що два десантні катери типу LCM і один типу LCVP все ж дісталися ділянки «Дог Вайт» (Dog White) — зокрема, на борту був полковник Плогер.
Три великі десантні судна (LCI) успішно підійшли до сектору «Дог Вайт» (Dog White), проте перші два потрапили під вогонь німецької артилерії, яка цілеспрямовано била саме по цих перших великих будівлях.
LCI 91 і LCI 92 ...були знищені вогнем на місці, LCI 84 Ті, хто йшов слідом за ними, відступили й перемістилися ліворуч. Він наблизився до місцевості трохи східніше від Сен-Лорана — у дещо кращих умовах, оскільки зміг продовжити рух, попри пошкодження техніки та втрати в екіпажі.

Більшість із 11 великих десантних суден (LCT), що перевозили інженерне обладнання, мали підійти до сектору «Дог Грін» (Dog Green) — 8 із 11.
Перші п’ять танкодесантних суден (LCT), що мали прибути в сектор «Дог Грін» о 07:30 та 07:40, зіткнулися з катастрофічними умовами. LCT 703 підірвалося на пляжних мінах (судно потрапило під кулеметний вогонь противника; половину екіпажу, а також енсіна Елсассера, було пересаджено на LCT 536). LCT 622 наблизилося до берега, але отримало серйозні пошкодження. Інші три судна — LCT 704, 705 та 775 — відмовилися від висадки й рушили на схід. Через цю затримку, приблизно о 8:30–9:00 ранку, вони опинилися заблокованими: приплив води приховав під собою перешкоди, які ще залишалися на місці, а офіцер ВМС, відповідальний за організацію висадки (Navy Beachmaster) із 7-го військово-морського батальйону забезпечення висадки, віддав наказ припинити всі операції з висадки на берег.
Він відзначив як захаращеність пляжів знищеними або палаючими суднами, так і відсутність більшості проходів, які мали бути прокладені крізь загородження.

Цей наказ про зупинку стосувався наступних хвиль висадки, що мали прибути о 9:30 та 10:15, а також ще 6 десантних барж (LCT) інженерних підрозділів — LCT 570, 714, 767, 2297, 571 та 572. [LCT 570] Таким чином, 9 барж LCT з інженерами та багато інших плавзасобів (зокрема 9 барж LCT з артилерією та чимало амфібій DUKW) опинилися в акваторії перед пляжем, де вони змушені були кружляти на безпечній відстані від німецького вогню.

Капітан В. Д. Райт, заступник командира «штурмової групи O-2» (західна частина пляжу Омаха), перебуваючи на борту десантного судна LCH-86, близько 10:00 оцінював хід висадки. Він виявив, що десантні засоби хаотично рухаються між вихідним рубежем (за чотири милі від узбережжя) і пляжем, втративши будь-яку організованість у межах хвиль висадки. Разом зі своїм колегою з групи O-1 (східна частина пляжу Омаха) він прийняв рішення відвести їх назад до вихідного рубежу для перегрупування. Місця для висадки було обмаль, тому десантні засоби здебільшого спрямовували до секторів «Ізі» (Easy) та «Фокс» (Fox) — від Рюке (Ruquet) до Кольвіля (Colleville).

Лише опівдні та в другій половині дня решта 9 інженерних десантних барж (LCT) змогли підійти до берега — переважно в районі на захід від Сен-Лорана. Винятком стали два судна (LCT 572 та 714), що підірвалися на мінах, а також одне або два судна (LCT 571 та ще одне), які доставили на ділянку «Дог Вайт» (Dog White) довгоочікувані бульдозери. Вони були необхідні для прокладання проходів через гальковий схил і розчищення шляху для спуску в напрямку В'єрвіля.

У другій половині ранку два інженерні батальйони, які мали забезпечити розмінування та підготовку пляжів «Дог Грін» (Dog Green) і «Дог Вайт» (Dog White), а також спуску біля В'єрвіля, виявилися розсіяними на невеликі ізольовані групи вздовж кількох кілометрів узбережжя. Їхнє знову об'єднання зайняло багато часу; підрозділи зазнали значних втрат в особовому складі та техніці. Деякі невеликі піші групи зі складу 121-го батальйону супроводжували штурмову піхоту, що просувалася до скель і В'єрвіля, займаючись при цьому розмінуванням.
Проте більшість військ протягом усього дня залишалися сильно розпорошеними на ділянці між В'єрвілем і Рюке; вони повільно просувалися під німецьким вогнем до своєї головної мети — В'єрвіля. Уздовж скель знову з'явилися снайпери — навіть у тих місцях, де американцям вдалося прорватися. Тому було сформовано невеликі бойові групи для «зачистки» скелястої місцевості. Одна з таких груп дісталася опорного пункту WN70, розташованого над віллою Арделе; виявилося, що він був зруйнований вогнем корабельної артилерії й майже покинутий. Однак тут, як і в інших місцях, система сполучених між собою довгих тунелів слугувала німцям зручним укриттям, через що повністю «зачистити» позиції було неможливо.