(Або, якби великий кухонний стіл міг розповісти, що він бачив і чув…)
Ганс, з твоїми великими окулярами та старим велосипедом,
ти прибув до нас додому в 1941 році разом із прусським полковником, санітаром якого ти був. Тобі ледве виповнилося вісімнадцять. Ви для нас представляли ненависного окупанта. Війна дійшла навіть до нашої кухні!
Ви пам’ятаєте скарги нашої сварливої кухарки, коли ви позичили її каструлі, щоб приготувати їжу для свого прусського полковника, і повернули їх із почорнілим дном?
Коли їжа пригоріла на дні, вона дуже сердилася; іноді вона навіть ходила скаржитися вашому прусському полковнику, який сміявся з цього, як і ми.
У 1942 році прибув Віллі, «шкільний учитель», яким він був між війнами, бо він уже воював на війні 1914–1918 років. Він служив секретарем у вашого прусського полковника. Він часто допомагав нам заповнювати всі форми, надіслані бюрократами вашої країни, щоб дізнатися, скільки у нас корів, свиней і курей. Він обережно порадив нам декларувати набагато менше, ніж ми насправді маємо.
Віллі був одружений і мав двох дітей. Одного разу це дозволило йому отримати «виняткову» відпустку для відвідування родини. Щоб подякувати йому за посередницьку допомогу, ми дали йому напередодні від’їзду велику буханку хліба — білого хліба, як добрий хліб у нашому норманському селі! Пам'ятаєш, як він був щасливий? Повернувшись, він показав нам фотографії своєї родини.
Ганс, з твоїми великими окулярами та старим велосипедом,
Минали місяці й роки, і ви з Віллі перестали бути абсолютно чужими людьми: ви ділилися з нами своїми рідкісними радощами та численними сімейними втратами — а їх було багато в той час. У свою чергу, ви розділяли наше сімейне життя, його хороші та погані моменти, а також наші втрати. Коли померла наша бабуся, запальна ельзаська жінка, ваш прусський полковник дуже чемно поїхав на тиждень, взявши з собою вас і Віллі, щоб усі наші родичі, які прибули на похорон, залишилися в домі. Пішов навіть капітан — той, хто часто питав мою бабусю: «Які новини дає BBC у Лондоні?» Він чудово знав, що вона слухає британське радіо, що було суворо заборонено, але ніколи не повідомляв про неї. Можливо, він не повірив новинам берлінського радіо!
Гансе, з твоїми великими окулярами та старим велосипедом ти відчував певне захоплення сварливою кухаркою відтоді, як вона зіткнулася з майором, мабуть, нацистом. Він прийшов, як і кожного тижня, на раптову перевірку: усі ваші товариші кинулися вишикуватися на подвір’ї. Один невдачливий чоловік занадто сильно грюкнув дверима теплиці, і скло розбилося. Майор покарав його додатковими обов'язками і вимагав заплатити за дорогий на той час ремонт.
Наступного тижня майор повернувся на огляд. Він перевірив, чи скло замінено, і викликав усіх ваших товаришів. Знову всі бігли, сповнені тривоги, бо саме під час цих перекличок майор відбирав тих, кого відправлять на російський фронт, з якого ніхто не повернувся. Знову той самий нещасливий чоловік минулого тижня надто сильно грюкнув заскленими дверима, і скло знову розбилося. Майор люто розлютився, сильно кричав і наказав покарати: четверо солдатів мали схопити нещасного «рецидивіста», кожен за руку чи ногу, і кинути його у величезну купу колючого дроту, а потім кидати туди, коли він з’являтиметься, закривавлений, у шматках мундира. Сварлива кухарка, обурена такою дикістю, вийшла з кухні, бліда від гніву, і встала перед майором, поклавши обидва кулаки на стегна. Пронизливим голосом вона кричала, що цей солдат — людина, і її потрібно поважати як таку. Приголомшений майор, не в змозі вимовити слово, нарешті поступився, мабуть, щоб змусити замовкнути цю «норовку», і припинив покарання. Якби француз зробив це, майор майже напевно ув’язнив би його; зіткнувшись з жінкою, він не наважився. Звідси захоплення, яке ви і ваші товариші відчували до цього кухаря: можливо, сварливого, але безумовно мужнього.
Ганс, з твоїми великими окулярами та старим велосипедом,
ти ніколи не був хорошим кухарем. Отже, коли фельдмаршал Роммель оголосив, що він відвідає пляжі та має намір пообідати вдома, наш сварливий кухар спонтанно допоміг вам приготувати їжу, бо ми знали, як ви хвилюєтесь.
Під час суворої зими 1943–1944 років все почало йти не так. Першою ознакою було те, що вам, «переможним» німецьким солдатам, почало не вистачати їжі. Ви пам’ятаєте той день, коли служба постачання вашої армії виділила вам і вашому прусському полковнику лише маленький мішок цукру? У нас було борошно, молоко і яйця, але без цукру. Це сварливий кухар вирішив приготувати млинці. Не знаю, хто приніс пиво чи звідки сидр, але пам’ятайте: того вечора, як виняток, ніхто не лягав спати голодним.
Ганс, з твоїми великими окулярами та старим велосипедом,
Ви були з нами на кухні приблизно о четвертій годині ранку 6 червня 1944 року, коли звуки стрілянини та бомбардування літаків змусили всіх нас відчути, що незабаром розгорнуться важливі події.
Ви пам’ятаєте вираз очей Віллі, коли він переходив кухню? Він пильно глянув на сварливого кухаря. Ніби крізь передчуття вона зрозуміла, що він прощається. І він пішов, хоробро, без жодного слова, один уночі, з рушницею на плечі, щоб стати на сторожовий пост метрів за сто від будинку, на розі поля біля церкви. Там його вбило кулею між очей: багаторазовий карабін американського військовослужбовця вистрілив швидше, ніж його німецька гвинтівка «Маузер». Коли його тіло було знайдено наступного дня, він все ще був на своєму посту, його руки все ще стискали свою застарілу гвинтівку. Його багнет можна було побачити прикріпленим до дула, як він, мабуть, робив в окопах під час війни 1914–1918 років, що свідчить про те, що він був сповнений рішучості боротися до останнього подиху — за свою країну, а не за «Націонал-соціалістичну партію». Набагато пізніше сварливий кухар зізнався нам, що хоча Віллі був тим «бошем», якого вона ненавиділа як такого, вона все ж промовила маленьку молитву перед його мертвим тілом, просячи Бога прийняти його душу.
Пам'ятаєш свого прусського полковника?
Він залишився аристократом до кінця! Коли він теж готувався повернутися на свій пост і переходив кухню, сварливий кухар, який так часто допомагав тобі чистити його мундири і тому добре їх знав, з докором запитав, чому він вибрав свій найкращий мундир і свій Залізний хрест, коли йшов у бій. Він відповів: «Щоб померти, треба виглядати якнайкраще!» Потім він пішов через лісок позаду нашого будинку, щоб повернутися до свого офісу в комендантурі. Там і загинув, згорів живцем. Від його тіла нічого не знайшли.
Ми пішли сховатися в траншею, яку ви порадили нам викопати в городі, а ви, у свою чергу, пішли на свій пост, на оглядовий майданчик, споруджений на верхівці найвищого дерева на території, неподалік від будинку.
Ганс, у твоїх великих окулярах,
незадовго до шостої години ранку 6 червня 1944 року ви все це бачили згори: незліченні кораблі армади, що йшли з-за горизонту до Омахи, «кривавого» пляжу; Американські солдати, що висаджуються та підрубуються кулеметним вогнем; бункерні гармати вели вогонь по кораблям, які загорілися, тоді як їхні власні гармати продовжували вести вогонь по бункерах. Ти все це бачив. Ви намагалися попередити начальство за допомогою телефону, встановленого для цієї мети на верхівці дерева, але це не спрацювало: французький Опор перерізав дроти.
І ти почувався безсилим, ти, чиї великі окуляри не дозволяли тобі скористатися рушницею. Тож ти нерухомо лежав на платформі, щоб не бути поміченим, бо американці боялися снайперів, які ховалися у верхівках дерев. Ви чули свист куль і розриви снарядів об будинок. Ви бачили, як завалилася кутова вежа будинку, а вежу і церкву зруйнували снаряди американського флоту, бо там були сховані німецькі артилерійські спостерігачі. Ви сподівалися, що контратака з вашого боку звільнить вас. Але контратаки не було. За таких обставин спускатися вниз було б самогубством. Наступного дня, 7 червня, все ще з верхівки свого дерева, ви спостерігали за двома американськими нападами на лісок позаду мого дому, який захищали семеро ваших товаришів. Перший штурм вони успішно відбили, але під час другого всі загинули.
У ніч із 7 на 8 червня ти вирішив злізти зі свого дерева, без надії, сам, голодний і спраглий, бо два дні не їв і не пив. Це був сварливий кухар, який почув, як ви зайшли на кухню; американці ще не зайняли будинок. Вона дала тобі єдиний шматок хліба, який у нас залишився, — сухий хліб! — і ти нарешті випив. У темряві, тихо розмовляючи, ти дав їй зрозуміти, що хочеш піти. Вона запропонувала тобі цивільний одяг, але ти відмовився від нього, сказавши: «Якщо я повинен померти, я хочу, щоб це було в моїй формі». Ви пишалися своєю уніформою, і це було правильно. І ти поїхав зі своїми великими окулярами на своєму старому велосипеді через лісок позаду мого дому. Але чому той клятий старий велосипед мав так скрипіти? Ми ніколи не помічали цього шуму! Ми могли це чути довго… Ми не високо оцінювали ваші шанси на виживання — і ви теж!
З вами пішов останній німецький солдат, який залишився в нашому домі непроханим «окупантом». Через кілька місяців повернулися інші німецькі солдати, але вже як військовополонені. Ми залучили їх до ремонту будівель і огорож нашої зруйнованої ферми.
Ганс, у твоїх великих окулярах і досі на старому велосипеді,
коли вранці 8 червня ви проходили крізь руїни Трев’єра, маленького містечка за сім кілометрів від нашого дому, фельджендармерія зупинила вас, вважаючи, що ви дезертир. Ви даремно пояснювали, що ваші великі окуляри заважають застосувати зброю: вас хотіли застрелити. Француз врятував вам життя, упізнавши вас і підтвердивши, що ви дійсно були санітаром прусського полковника. Нарешті вони звільнили вас, і ви змогли продовжити.
Невдовзі ви натрапили на колону німецьких солдатів, які поверталися на фронт пішки, довгою шеренгою вздовж дороги. У садочку біля дороги стояла французька дівчинка, років семи чи восьми. Один із солдатів зупинився, дістав із кишені скибку сірого хліба і дав їй, кажучи: «Ось, маленька, візьми». Через деякий час він мені вже не знадобиться», бо він знав, що його вб’ють. Солдати, що йшли за ним, робили те саме, так що до того часу, коли пройшов останній солдат, фартух дівчини був повний хліба.
Ганс, з великими окулярами і старим велосипедом на плечі,
вам вдалося перетнути Сен-Ло, в руїнах, розбитих бомбами американської авіації. За кілька кілометрів ви зупинилися на фермі, щоб спробувати знайти їжу та напої. Біля входу до стовпа була прибита табличка з написами «Холера» та «Вхід заборонено» великими літерами з намальованими черепом і кістками. Але ви проігнорували це. Дружина фермера була ще там. Вона дала тобі єдине, чого мала вдосталь: молоко від своїх корів. Ви запитали, чому той знак на вході. Вона пояснила, що за два дні до того німецький сержант, чиї люди тривалий час займали ферму, сказав їй, що їм наказали виїхати, і їх замінить СС. «Ви знаєте СС?» — запитав він. Коли вона відповіла «ні», він додав: «Ну, ти познайомишся з ними! Але я можу вам чимось допомогти: коли вони приїдуть, скажіть їм, щоб вони подивилися на табличку біля входу на ферму, якщо вони її ще не бачили». І справді, протягом двох днів поруч були есесівці, але на фермі нікого. Ті, хто зайшов іншим шляхом, пішли дивитися на знак і не повернулися!
Через кілька днів ви зустріли шкільного друга зі свого села. Він запропонував вам покататися на його танку. Чіпляючись за задню частину башти, ваші ноги палають від тепла двигуна, але все ще тримаючись за свій старий велосипед, ви бачили, як американські літаки йшли, щоб обстріляти колону вантажівок і танків. Ви крикнули попередження своєму другові, який швидко закрився всередині танка: він там згорів. Ви вижили тільки тому, що встигли вчасно зіскочити на землю і прослизнути під яблуні зі своїм старим велосипедом. Таким чином ви врятувалися від Фалезської кишені та спраглих помсти польських вояків, які її закрили. Вони також не брали в’язнів у «коридорі смерті». Згодом по дорозі на Париж можна було їхати вдень: який літак витратить хоча б одну чергу на одного солдата на старому велосипеді? Однак уночі ти боявся, що французький селянин прийде зі своєю великою косою, щоб порізати тобі підколінні сухожилля, коли ти спиш — це означає побоюватися дії французького руху опору.
Ви перетнули Париж перед повстанням. Продовжуючи свій шлях, ви встигли до зими дістатися до своєї країни. Там вас приставили санітаром до іншого полковника.
До 8 травня 1945 року у вас кілька тижнів не було офіцерів, які б вами командували. У вас більше не було старого велосипеда, але ви зберегли свої великі окуляри. Отже, ви знайшли цивільний одяг і повернулися додому, цього разу пішки, до Альтони, поблизу Гамбурга.
Але «дому» не залишилося — лише купа руїн серед руїн. Ви були єдиним уцілілим у вашій родині: ваша мати та сестри лежали під тими руїнами, заживо спалені британськими фосфорними бомбами. Ваші брати, всі в СС, були вбиті на російському фронті. Ваш батько, який уже воював на війні 1914–1918 років і був знову покликаний у 1939 році як носильник на французькому фронті, ніколи не повернувся; ніхто навіть не знав, де він помер.
Ганс, у своїх великих окулярах, але в гарній машині, ти повернувся, щоб розповісти мені свою історію через десять років.
Ви обіцяли відвідати мене знову, як тільки ви одружитесь і народите дітей, ви сказали.
Але ти так і не повернувся. Можливо, тому, що того дня мій батько безцеремонно показав вам на двері, сказавши, що він надивився і терпів вас і ваших людей протягом тих п’яти років війни й окупації; через вас надто багато втрат і страждань спіткало нас.
Я завжди про це шкодував.
Тому що в той день, Ганс, з великими окулярами ти став моїм другом.
Ж.-П. Хаузерманн — Vierville-sur-Mer, вересень 1990
Джерело: документ Word “Hans.doc”, що зберігся в колекції Yves Cordelle.