Рейнджери 5-го батальйону розповідають про свою висадку
(витяги)
Лейтенант Френсіс Доусон із роти D 5-го полку рейнджерів (5Rgr) описує свій досвід: «Командир човна різко повернув ліворуч, і величезна хвиля підкинула нас, перенісши через кілька перешкод. Апарель опустилася, і я вийшов назовні. П’ять днів на борту човнів послабили мої ноги. Після того, як я кілька годин провів у повній темряві, ноги не слухалися і рухалися повільно». Проте він дістався галькового схилу й дерев’яної стіни, звідки відправив зв’язкового, щоб повідомити лейтенанта Джорджа Міллера — командира роти D 5-го полку рейнджерів — про місцезнаходження свого відділення.
Капітан Рааен (командир роти штабу 5-го батальйону) висадився на берег: «Я побачив гнітючу картину. Скрізь перешкоди. Поранені й убиті лежать на піску. Свист кулеметних черг. Пісок, що здіймається від влучань куль на пляжі. Жахливі 20-мм зенітні снаряди, що вибухають над нашими головами. І, звісно, артилерійські снаряди, що розриваються навколо».
Попри обстріл, Рааену вдалося дістатися берега.
На свій подив, він виявив, що втратив зі своєї роти лише одного бійця.
Він озирнувся і в цей момент усвідомив, що ніхто ще не залишив цю ділянку пляжу.
Рейнджери наблизилися до позицій, зайнятих штурмовими групами 116-го полку; бійці були приголомшені вибухами снарядів, залишилися без командирів і втратили будь-яку організованість.
Страх паралізував їх — так само, як і поява рейнджерів.
Рааен вказав на невисоку стінку й вигукнув: «Командний пункт рейнджерів — тут!»
Тим часом він намагався розв’язати свій рятувальний пояс, але йому це не вдавалося. Її радіостанція була поруч; «охоплена страхом»... «Я покликав її і сказав їй вимкнути її [радіостанцію]».
«Звісно, мій капітане», — відповів він, підвівся і перерізав ремені свого рятувального пояса. «З цієї миті він більше не відчував страху — як і я. У цю першу хвилину бою я побачив, на що здатні наші бійці, коли страх зникає безслідно».
Було й дещо інше. Загалом, бійці, що скупчилися на гальковому схилі, були виснажені не лише обстрілами, а й просто фізичним знесиленням. Опинившись у незнайомій місцевості без своїх командирів, вони не знали, що робити. Проте, отримавши чітке бойове завдання, більшість із них зібралися з силами й виконали свій обов’язок.
Хоча 5-му батальйону рейнджерів було дещо легше висадитися в секторі «Дог-Вайт» (Dog White) о 08:00, ніж підрозділам першої хвилі в секторі «Дог-Грін» (Dog Green) о 06:30, умови все одно залишалися складними. Великі десантні судна LCI (LCI 91 та 92) йшли слідом за десантними катерами (LCA) рейнджерів у секторі «Дог-Вайт» (Dog White), коли німецька артилерія відкрила вогонь. Рааен бачив, як снаряд влучив у апарель одного з LCI саме в той момент, коли нею спускався боєць із вогнеметом. «Вмить усе перетворилося на суцільне полум’я. Жахливе видовище — я відвернувся, бо нічим не міг допомогти».
На пляжі перебував отець Джо Лейсі, який опікувався пораненими. За словами одного з рейнджерів, Лейсі був «літнім ірландцем, невисоким і товстим чоловіком». Рейнджери не хотіли брати його із собою в бій, але він наполіг. У ніч із 5 на 6 червня, перебуваючи на борту десантного судна, він сказав рейнджерам: «Коли ви наблизитеся до берега й почнете бій, я не хочу бачити, щоб хтось ставав навколішки й молився. Якщо побачу — надаю копняків під зад». «Ви залиште мені молитву, а самі — бийтеся».
На пляжі люди бачили отця Лейсі, який «витягував із води загиблих, помираючих і поранених, переносячи їх у відносно безпечні місця. Він не припиняв цієї роботи, молився за них і разом із ними, втішаючи поранених і тих, хто помирав. Справжня людина Божа».
Коли лейтенант Джей Мехаффі дістався схилу, він почув лише німецький вогонь: «І я подумав, що штурм провалився, а всі інші американці загинули або потрапили в полон. У той момент на пляжі В'єрвіль наступ зупинився, і це була катастрофа. Грандіозний план «Дня Д» повністю провалився».
Тим часом рейнджери перегруповувалися. Капітан Рааен побачив, як літній сержант встановлює на триногу кулемет калібру 7,5 мм із водяним охолодженням. «Лейтенант інженерних військ у зеленому светрі допомагав йому, підносячи воду та набої. Щойно кулемет було встановлено, сержант зайняв місце за ним і почав прострілювати наш правий фланг; водночас я бачив, як підрозділи 116-го полку просувалися вздовж скелі. Сержант вів вогонь, прикриваючи їхній рух».
«Лейтенант інженерних військ зовсім не зважав на німецький вогонь навколо. Він звертався до бійців, що, перелякані й апатичні, скупчилися на гальці: "Гей! Хлопці, ви взагалі вважаєте себе солдатами?"»