3065 -
У нас був розквартирований німецький офіцер. Близько 5-ї ранку 6 червня нас розбудив гуркіт військ, що рухалися дорогою, а також наказ розбудити нашого «квартиранта». Я одразу подумала про висадку десанту, на яку ми чекали, хоча й не вірила, що вона відбудеться, зокрема, у В’єрвілі. Я підняла двох своїх дітей (8 і 10 років; третя дитина була в Кані), і ми пішли в глибину саду, до рову, де за кілька днів до того облаштували тимчасове укриття. Там із нами були також моя свекруха, прислуга — і маленькі собачки. Із собою я майже нічого не взяла, гадаючи, що ми залишимося вдома і зможемо повернутися в будинок за кілька годин. На жаль, уже за годину у вікнах не залишилося жодної шибки, а сам будинок перетворився на руїни.
Ми провели весь день і ніч (6–7 червня) у своєму укритті, поки над нами пролітали снаряди. Уночі не було жодного затишшя — лише чулися обережні кроки американських розвідників. А потім поруч із нами розірвалася граната, змусивши нас покинути сховище. З одного боку були німці, з іншого — американці. Ми дісталися місця, де зазвичай в’яжуть хмиз, але опинилися в самому епіцентрі бою. Американці засіли біля кожної яблуні.
Постріл змусив мене зрозуміти, що треба йти звідси. Мої діти були дуже сміливими; мій маленький син сказав мені: якщо вже нам судилося померти, то нехай це станеться просто зараз. Ми пішли манівцями. Усюди були солдати. Я помітив одного, який спокійно голився; він акуратно розклав своє туалетне приладдя. Перетинаючи поле, з’явився десантник із понівеченим мотоциклом. Біля огорожі ми зустріли американця, який натягнув на себе німецький презерватив; він заговорив до нас французькою, повторюючи «так, так...» — щоб заспокоїти нас і вказати напрямок, хоча ми й самі знали його краще за нього.
Ми прибули до маленького хутора (Ваквіль??), що складався з 4 чи 5 будинків; там ми змогли трохи перевести подих, але ненадовго. Бій швидко наздогнав нас. Мій чоловік допомагав людям виносити меблі, бо будинок уже палав. І знову ми опинилися — хай і в меншому масштабі — посеред солдатів, що йшли один за одним у колону; один із них, у рукавичках зі шкіри пекарі, наполягав, щоб ми трималися ближче до них — безперечно, щоб захистити нас. Але вийшло інакше. Тут мої (?) сусіди — чи то німці, чи то американці — билися просто на подвір’ї. Я вирішила повернути назад: адже як далеко ми могли б зайти, якби продовжували рухатися попереду лінії фронту?
Ми повернулися в село В'єрвіль і дізналися, що наш будинок частково зруйнований вогнем. Жителі зібралися на шкільному подвір'ї. Пізніше ми зрозуміли, що йшлося про евакуацію морем, оскільки американці не були впевнені, що зможуть просуватися далі пішки. Тож ми залишилися на цьому подвір'ї — я, мій чоловік і двоє наших дітей — тримаючись разом. Моя свекруха захотіла повернутися до свого будинку, щоб забрати валізу, яку вона вранці залишила в придорожньому рові. Її супроводив американський солдат. Тим часом підійшов офіцер і вказав нам місце біля стіни, де ми були б краще захищені. Це шкільне подвір'я розташовувалося неподалік від перехрестя, де зосередилися війська та боєприпаси. Коли дещо з цього вибухнуло, наші губи пожовкли від газу. На цьому подвір'ї було троє загиблих. Німецьку батарею, що знаходилася за 4–5 кілометрів, знищили, тож ми змогли розійтися і вирушили дорогою до Сен-Лорана. Навколо вже було багато загиблих; ми знову сховалися в рові, де й провели ніч (з 7 на 8 червня) — не обійшлося і без того, що ми прочитали ще кілька десятків молитов на вервиці. Чи саме тому ми залишилися живі? Через два дні, коли нам вдалося поглянути у вікно на море, ми побачили лише безліч човнів, що скупчилися один біля одного.
Невелика історія: один чоловік пішов купити хліба для своєї дружини. Оскільки його довго не було, а хліба він так і не приніс, дружина не вірила, що висадка справді відбулася — доки чоловік не показав їй дві пачки американських сигарет.