Перші американці перетинають західну частину В'єрвіля
Свідчення пані Дюбуа та її доньки Жанін Шамбрен
(уривок із газети «Stars and Stripes», переклад)
Маргеріт Дюбуа, яка мешкає в кам’яному фермерському будинку за пляжем Омаха (останній будинок праворуч, якщо їхати з В’єрвіля в бік Грандкана), розповідає, що піднялася туди разом зі своєю 11-річною донькою Жанін; зазирнувши у вікно на даху, вона «не змогла побачити моря — воно було повністю вкрите кораблями».
Тривав потужний обстріл (ймовірно, була 6-та година ранку).
Маргарита та Жанін сховалися в укритті в полі, тоді як двоє переляканих німців залишилися в їхньому будинку.
Згодом дорогою проїхали перші американці — здіймаючи багато галасу й куряви, вони прибули, ведучи стрілянину.
«Помітивши в стінах ферми отвори для голубів, вони вирішили, що там ховаються вбивці, — розповідає Жанін, — і відкрили вогонь. Один із німців здався, інший спробував утекти, але був убитий на місці. Американець, який його застрелив, запитав нас: "Він був хорошим чи поганим?" Ми відповіли: "Хорошим". Тоді солдат підійшов до тіла німця й віддав йому честь».
Це був час страху й водночас радості; Жанін згадує, як дарувала американцям троянди зі свого саду, побоюючись, що німці можуть це побачити.
«Не хвилюйся, — сказав йому американський солдат, — якщо німці повернуться, ми заберемо тебе з собою».
Ось історія Жанін Шамбрен (у дівоцтві Дюбуа):
Пані Жанін ШАМБРЕН (у дівоцтві Дюбуа): у 1944 році — 11-річна школярка, яка мешкала у В'єрвілі, на останній фермі праворуч від дороги на Гранкамп (на той час — ферма Дюбуа). «Німецькі чи американські солдати?» «Я бачила американських солдатів і зустрілася з ними 6 червня 1944 року, але не знаю, о котрій годині! Я навіть не помітила, як минув день; це, безумовно, було в другій половині дня, я була в саду з батьками. Через сильні бомбардування ми перейшли в крите укриття, де були коні та німці, які їх доглядали. Справді, укриття в ямах у саду захищали нас недостатньо: авіації було так багато, а бомбардування — настільки потужними, що ми злякалися й вирішили перейти в крите укриття. Мій батько, який пішов дізнатися новини, побачив на дорозі багато солдатів і спершу прийняв їх за німців. Один із солдатів, який перебував у нашому домі (німці реквізували там приміщення), вийшов на подвір’я, і солдати на вулиці застрелили його!
Мій батько зрозумів, що це американці; він вийшов до них і сказав: "Уся моя сім'я в безпеці"». «Троянда для американців». Вони прийшли за нами до укриття;
на жаль, я погано пам’ятаю самих американців чи розмову — я була надто мала.
Але пам’ятаю, що через деякий час мама зірвала троянду й послала мене віднести її одному з американців — як знак вітання та вдячності.
«Диверсійна група?.. чи... справжня висадка десанту?»
Американці дали нам зрозуміти, що відбувається висадка десанту, адже до того моменту ми думали, що це просто рейд диверсійної групи.
У районі В'єрвіля вже з'являлися десантні групи, прибували кораблі, але лише тоді ми усвідомили: це справжня висадка. Ми підійшли до вікна, що виходило на задній двір будинку, і побачили безліч човнів, які вкрили собою море — і тільки тоді зрозуміли, що почалося повномасштабне вторгнення.
«Я залишаю собі свої чотки!»
Пам’ятаю, як через кілька днів один солдат попросив мене віддати йому маленькі чотки, що були на дуже маленькій ляльці — фігурці дівчинки, яка готувалася до першого причастя.
У В’єрвілі (Vierville) перше причастя зазвичай відбувалося в неділю, а висадка десанту — у вівторок. Оскільки я сама приймала причастя в неділю і мала цю ляльку з чотками, я не могла їх віддати!
Я була надто мала, щоб зрозуміти ситуацію.
Пізніше я дуже про це шкодувала.
«Зберися з духом... шоколад»
Увечері в день висадки нам насамперед запропонували якісь плитки, схожі на шоколад. Американці наполягали, щоб ми їх з’їли, кажучи: «Нерви! Ви ж, напевно, дуже нервуєте. Ви повинні нервувати». Мати не хотіла, щоб я їх брав, бо вважала, що це, скоріше, якийсь наркотичний засіб — щось на кшталт того, що часто давали солдатам під час війни, аби вони не відчували страху й були відважними.
«Подарункові обгортки»
Трохи згодом ми дісталися американського сектору, де нас засипали «подарунками»: ящиками з ананасами та іншими фруктами, блоками сигарет, шоколадом... Словом, справжній достаток усього доброго!
Зі свого боку, ми, приймаючи їх на фермі, пригостили їх домашнім сидром і... міцним алкоголем.
Перш ніж пити сидр, нам довелося самим скуштувати його першими, бо американці поставилися до нього з підозрою.
«Я впізнаю цю жінку».
Десять років тому, у день 40-річчя висадки, я зустрів літнього ветерана, який шукав мого батька — той на той час уже помер.
Я сказав йому: «Містер Дюбуа помер, але моя мати ще жива!» Він відповів: «Я впізнаю вас, я впізнаю ту жінку, яка пригощала мене напоями під час висадки! Тепер я зможу розповісти своїм дітям: я знову бачив ту жінку... А я вже думав, що програв цю війну!»
Ми пригостили їх кальвадосом — напоєм, про який американці не знали, — і вони випили його залпом, наче вино: ледь не вдавилися!
«ти напишеш мені...»
Я, як і багато інших, зберіг мідні гільзи; можливо, десь у мене є ще й значки — точно не пам’ятаю. Також у мене є зовсім маленький молитовник, який мені дав один пастор. Він залишив свою адресу й сказав: «Коли зможеш розмовляти англійською, напиши мені за цією адресою». А оскільки я так і не вивчив англійську як слід, то й не написав — отже, я погана людина!
Інтерв'ю від 15 грудня 1993 року у В'єрвілі.
Зібрали Бенжамен Вейра та Мікаель Кампо
Записали Марина Пескерель і Софі Годе