Свідчення Вікторін Уйве
Уйве Вікторін (HOUYVET Victorine): у 1944 році — 31 рік, неодружена вчителька, мешкала при школі у В'єрвілі
«6 червня, 7-ма година ранку...»
«Свого першого американського солдата я побачила 6 червня 1944 року, близько 7-ї ранку. Від вибухів бомб двері в передпокої будинку зірвало з петель, і я не спала всю ніч. На мені була спідниця, коли на порозі з’явився американець! Я ще не знала, що почалася висадка, бо не бачила човнів у морі — власне, зі школи моря взагалі не було видно. Ми нічого не розуміли. Я була сама, бо моя колега перебувала нагорі».
Він був просто за дверима, але не увійшов — мабуть, побоювався натрапити на німців; до того ж, я була першою француженкою, яку він побачив. Він щойно піднявся від перехрестя і, ймовірно, прийняв мене за німкеню, оскільки був переконаний, що всі цивільні залишилися за 5 кілометрів звідси, а ми всі — ні!
«Що це за величезна потвора?»
Він був високий, дуже високий, у формі кольору хакі, озброєний, як і всі інші солдати. Він нічого не сказав. Я підняв руки вгору, бо був вражений і запитував себе: «Що це за здоровенний чолов'яга?»
— адже про висадку багато говорили, але ми й гадки не мали, що вона відбудеться прямо в нас удома.
«Він узяв свою зброю і вистрілив...»
Він дістав револьвер і вистрілив, прийнявши мене за німкеню. На щастя, я стояла перед дверима своєї спальні й встигла відскочити вбік — інакше він би мене вбив!
Куля влучила десь перед вікном. Він не наважився переступити поріг, побоюючись, що всередині можуть бути німці...
Це був не надто приємний перший контакт!
«Нам доведеться пройти крізь це».
Нагорі я кинувся навтьоки, знайшов там свого товариша, і ми сховалися під сходами — навколо все свистіло від куль і снарядів.
Ми накрили голови подушками;
обійнялися й поцілувалися, бо подумали: «Ну от і все, нам кінець!»
Коли настало затишшя, ми залишили своє укриття і перейшли до сусідньої будівлі — у підвал, де розміщувалися поштові відділення.
Ми ніяк не могли наважитися підійти до американців і відрекомендуватися — нам було страшно, з огляду на те, як пройшов наш перший контакт.
Ми залишалися на місці, знайшовши прихисток у підвалі наших сусідів; він прилягав до саду, що височів над шкільним подвір’ям (перепад висот становив понад 3 метри) і слугував надійним захистом від німецьких бомбардувань, які велися з боку Форміні.
Тож ми залишалися там; ми бачили невелику групу німецьких полонених, яких відвели на шкільне подвір’я.
Ми бачили все це — це було все, що ми бачили, — і не наважилися підійти.
Це тривало довго!
«Ми ледь не втратили око» (увечері 6-го числа)
Мабуть, ми вийшли назовні.
У хвилину затишшя можна було наважитися глянути: уся дорога була заповнена танками — величезними танками, про існування яких ми навіть не здогадувалися.
Ми ніколи раніше не бачили такої зброї; дороги були просто переповнені ними — усюди, куди не глянь.
Ми провели ніч у підвалі, сидячи на купі дров. Звісно, не спали — час від часу доводилося ховатися;
траплялися хвилини затишшя, але навколо чулися бої.
Ми чули звуки, але не розуміли, хто це — німці чи американці, адже ми були...
ховаються.
«Перший контакт»
Отже, у вівторок, у певний момент, прийшов американець і спустився в підвал; на той час полонених уже перевели в інше місце. Ми зустрілися. Він запропонував нам випити, але наполіг, щоб ми випили першими — бо боявся; також він дав нам мило й шоколад. Це був наш перший контакт. Потім ми вийшли на дорогу, де американці знайшли ще цивільних; там ми, звісно, трохи поспілкувалися з ними. Особливо багато говорили канадці — для нас це було дуже кумедно, бо вони розмовляли точнісінько як наші бабусі, з тим самим акцентом. На той час уже мало хто вживав цей діалект; наприклад, моя бабуся іноді казала «caire» замість «chaise» (стілець). Нам це здалося дуже дивним — почути такі слова, про які ми вже давно забули!
«У середу вони пригинаються...» Була середа, а ми досі не спали — минуло вже три доби без сну.
У середу ми навіть не наважувалися повернутися, бо американці, проходячи повз вікна, постійно пригиналися — вони були переконані, що там хтось «є».
Їм пояснювали, що німців більше немає, що це школа, але це не допомагало — вони все одно пригиналися!
Ми бачили, що всі меблі потрощені гвинтівками.
У будинки потрапити було неможливо, тож ми жили просто неба, біля порогів.
Була середа; ми думали, що все скінчилося, що висадка пройшла успішно!
Американці ж дотримувалися іншої думки: вони очікували німецького контрнаступу.
Тому вони зібрали тих небагатьох цивільних, що залишилися в селі, і відвели їх на шкільне подвір’я, що нижче лугу.
Вони планували відправити нас у безпечне місце — до скель, ближче до моря, вважаючи, що там ми будемо захищені від німецького контрнаступу. Але часу на це в нас не було!
«Контратака»
Контратака почалася невдовзі після того, як цивільних зібрали під навісом, де перебували й ми.
А потім... усе в саду було перерито: картопля, морква — геть усе, що там росло.
На шкільному подвір’ї перебувало п’ятеро американців; вони сиділи й готували каву. На їхнє нещастя, вони опинилися якраз навпроти маленьких дверей, що вели до саду. Усіх п’ятьох було вбито — просто на наших очах.
Поштар із дружиною, які були з нами, також прямували до поштового відділення; вони отримали дуже тяжкі поранення: чоловік помер через два дні, а жінка залишалася в шпиталі кілька місяців.
Дерн на лузі над нашими головами був знесений вибухами, а в нас не було нічого — лише захист садової стіни, яка врятувала нам життя!
Снаряди влучили в школу — вона була повністю зруйнована: парти, книжки... Нас врятувала стіна саду, хоча сам двір був зовсім вузьким!
Просто неймовірно.
На перехресті все палало, оскільки там, здається, стояв вантажний автомобіль із вибухівкою та боєприпасами, який здетонував внаслідок бомбардувань у районі Форміні.
Вони цілили саме в те перехрестя, де були ми!
Вдале ж ми вибрали місце!
Якби не той садовий мур — нам би точно кінець!
«Рятуйся, хто може!»
Горіли станція, школа, пошта — навколо панували руйнування, все охопило полум’я, всюди!
Американський військовий на перехресті сказав нам, що це найстрашніший момент висадки, і додав: «Рятуйтеся, хто як може! Я більше нічим не можу вам допомогти! Ви повинні негайно звідси піти! Тікайте звідси!»
Тож у паніці дехто кинувся до моря, а інші — вгору, у бік В'єрвіля та Сен-Лорана. Я був серед тих, хто пішов угору: ми бігли, переступаючи через тіла загиблих — навколо були загиблі й уламки.
Ми сховалися в рові біля ферми «Ларонш».
У той момент ми навіть не розуміли, що робимо.
Були навіть сім'ї, які розгубилися й розійшлися в різні боки.
Ми заскочили в цей рів.
Там було досить непогано, і ми залишилися там на ніч;
були й ті, хто боявся...
«Наступного ранку ми нічого не знайшли!» "
Наступного ранку було тихо. Ми вийшли подивитися, що сталося і що залишилося від нашого господарства: звісно, ми знайшли лише попіл.
Хоча ні — я знайшов свій чайник! Він лежав біля насоса, де я поливав полуницю — я залишив його там ще в неділю вранці.
в іншому — нічого не знайшли, нічого не побачили.
Ми пішли в самих капцях, навіть не одягнені як слід — нічого з собою, жодної речі, жодного спогаду, жодної коштовності, нічого!
Інтерв’ю від 8 грудня 1993 року в Байо
Зібрали та записали Томас Сорін і Олів'є Леюр