(Уривки з «6 червня на світанку» Девіда ГОВАРТА, переклад для Presses de la Cité)
Ці танки-амфібії були новим винаходом і використовувалися на всіх пляжах. Ті, хто прямував до Омахи, були на борту шістнадцяти барж, якими керував корабель резерву Дін Л. Роквелл, який прийшов на флот через любов до боксу, настільки дивного, що це може здатися. Родом із Детройту, він був професійним боксером і ніколи не бачив моря, за винятком своєї весільної подорожі до Флориди. У Детройті він дізнався, що Джин Танні, важковаговик, а тоді капітан корвету, проводить кампанію з найму. Через захоплення Танні Роквелл приєднався до військово-морського флоту в якості інструктора з фізкультури.
Це було розчарування. Він не схвалював методи, які використовував флот у цій галузі, і його безперервна критика здобула йому репутацію більшовика. Щоб покарати його, начальство приписало його до десантних барж, які вони вважали своєрідною зброєю смертника. Там Роквелл відкрив своє покликання. Справжні моряки могли виявити, що ці жахливі, некеровані будівлі нездатні втримати море, але він наділив їх пристрастю і завдяки цьому швидко отримав контроль над ними.
Тоді він був унтер-офіцером, але незабаром отримав командування однією з цих барж. Він став офіцером і на момент висадки очолював флот, що робило його абсолютно щасливим. У березні, коли його викликали на військово-морську базу в Дартмуті, він дізнався, що його обрали для нового завдання, яке має бути виконане у зв’язку з армією. Спочатку засмучений, він швидко змінив свою думку, оскільки його навчили про існування танків-амфібій, попросивши вивчити техніку їх запуску з десантної баржі. Тут він також швидко став дуже досвідченим і, роблячи це, викликав найбільше захоплення у екіпажів танків.
Переправа була дуже важкою для екіпажів барж, але, ймовірно, ще важчою для екіпажів танків. Після помилкового вильоту вони вирушили з Портленда о 9:15 ранку, маючи попереду двадцять годин дороги. Море ставало все глибше і глибше. Ці баржі мали три секції, з’єднані болтами одна з одною, з машинами в задній частині. Навантажені чотирма танками, вони наполегливо працювали, створюючи враження, ніби їм вдалося пробити середину. Море часто зносило міст. Сам Роквелл змушений був визнати, що вони поводилися дуже погано. Керувати було дуже важко, утриматися на тренуванні неможливо. Зіткнень було багато. Жоден не мав гравітаційного характеру, але в будь-який момент баржі змушені були маневрувати, падали на лопаті й відходили від конвою, а керманич несамовито обертав кермо.
Більшість танкістів від кінця до кінця хворіли морською хворобою. Вони також були стурбовані умовами, з якими вони зіткнуться перед французьким узбережжям. Чи зможуть вони запустити своє спорядження чи все їхнє навчання залишиться втраченим? Те саме занепокоєння обтяжувало Роквелла. Всі знали, що танки-амфібії не можуть плавати в негоду, це було настільки очевидно, що ніхто ніколи не ризикував броньованим танком і власним життям, пробуючи його. У цьому випадку, згідно з наказом, баржі підштовхувалися б до берега, щоб приземлитися безпосередньо там. Рішення мало бути прийняте на місці, сама по собі розумна домовленість, але, враховуючи важливість ролі танків у висадці, покладала на плечі молодих офіцерів надзвичайно важку відповідальність.
Перш ніж дістатися до точки спуску, шістнадцять барж повинні були бути розділені на дві групи по вісім. (одна група для В'єрвіля, а інша для Коллевіля) У кожній із цих груп найстарший офіцер військово-морського флоту та офіцер армії консультувалися б один з одним, щоб вирішити, яке рішення слід прийняти. Ніхто не сказав їм, як вирішувати, якщо вони не згодні.
Ніч лише додала труднощів. Роквелл або будь-хто з командирів баржі не міг спати. На світанку Роквелл був у захваті та дещо здивований, побачивши його шістнадцять будівель, які все ще плавали та були відносно згруповані. Він провів їх крізь лінію піхотних транспортів, мокрих за п’ятнадцять кілометрів від землі, слідуючи протокам, попередньо позначеним земснарядами, а потім також витіснив військові кораблі, які чекали часу, щоб відкрити вогонь. Потім дві групи розділилися, група Роквелла попрямувала до західного кінця пляжу, інша – до східного.
Як тільки дня вистачило, щоб можна було оцінити западини, Роквелл упевнився: танки не зможуть завоювати землю своїми силами. На іншій баржі був офіцер вищої армії. Роквелл, готуючись до розмови, сів на один із танків і подзвонив йому по телефону. На своє величезне задоволення він знайшов у своєму кореспонденті відлуння власних думок.
«Я не думаю, що ми зможемо це зробити. Хочете відвезти нас на пляж?
— Цілком точно».
Вісім великих барж, які були дуже вразливі, тому що вони були беззбройні, отже, наражалися на небезпеку, якої слід було уникнути використання DD, але Роквелл завжди був готовий до цього, і ця перспектива його не розчарувала. Головне було поставити танки, не турбуючись про те, що може статися з баржами.
У цей момент вони рухалися вперед у строю, прямуючи на схід, готові запустити шестерні. Він сказав їм підготуватися до стрільби під кутом 90 градусів, щоб бути на передовій, і наказав стратити о 5:30 ранку. Усі виконали еволюцію до досконалості та попрямували до Омахи. Цей погляд сповнює Роквелла гордістю.
Інша група (та, що мала йти попереду Колевіля) вирішила стартувати. Менш ніж за три хвилини двадцять сім із тридцяти двох DD були знайдені на дні каналу, 135 чоловіків потонули або намагалися врятувати своє життя. Важкі баржі навряд чи могли зібрати вцілілих, найкраще, що вони могли зробити, це кинути в море рятувальні пояси, щоб дозволити плавцям дочекатися прибуття легких човнів.
Таким чином, у східній частині пляжу піхотинцям на допомогу надійшло лише п'ять DD, замість запланованих тридцяти двох.
Роквелл не бачив своїми очима цього трагічного доказу правильності рішення, він був надто захоплений, щоб дивитися на землю та її годинник. Час справді мав величезне значення. Якби він прибув на дві хвилини раніше, він був би в кінці морського бомбардування; якби він прибув на дві хвилини запізно, піхота не мала б танків у той час, коли вони їй були найбільше потрібні.
Але точку пуску танків вибирали відповідно до швидкості танків, а баржі були швидшими, тому довелося втрачати час. Проблема не була б важкою за звичайних обставин, але це було далеко не так. Снаряди лінійних кораблів і крейсерів пронеслися над головою Роквелла. По обидва боки від зони десантної баржі есмінці та наземна артилерія випльовують з усіх своїх труб. Зависання літаків, хоча вони були невидимі над хмарами, додавало всьому цьому диму. Потім, коли Роквелл наблизився до пляжу, ракетні баржі почали свої особливо жахливі вибухи, а на власних будівлях танки завели двигуни.
Дим тоді майже повністю закривав узбережжя, лише вершини скель ще розв’язувалися на небі. На деякий час Роквелл втратив свій бітер з поля зору. На щастя, сміх ненадовго розвіяв дим на виході з однієї з долин, дозволивши побачити вілли. Роквелл виявив, що течія переносить його будівлі на схід. Він зробив їх косими на правий борт і збільшив швидкість. Саме в той момент, коли морське бомбардування припинилося, баржі опинилися перед точками, до яких вони мали дістатися, маючи на шляху лише шістсот метрів.
Це була сцена, яку Роквелл ніколи не переставав уявляти, відколи його призначили на десантні кораблі, однак за одним винятком: він очікував наближення під вогнем. Проте поки що не виявилося найменшої опозиції. У повітрі він не міг розпізнати, чи відповіли німці. Лише невдало запущені ракети падали на його околиці.
Незважаючи на віддаленість морського обстрілу, шум не зменшувався. Тепер це йшло від двигунів його чотирьох танків і від гармати першого, який уже стріляв над рампою. Величезний пляж, вкритий перешкодами, здавався тихим. Вілли були в руїнах, скелі були безлюдні, тут і там здіймався дим від спаленої трави. Перед його очима не з'явилася жодна людина, ні жива, ні мертва. Все було схоже на місце, зруйноване землетрусом і покинуте своїми мешканцями. За ці дві хвилини, з 6:27 до 6:29, протягом яких баржі підходили до катків, зупинялися і провалювалися, можна було уявити надію, що бомбардування зіграло свою роль, що оборона зруйнована.
Пандус баржі Роквелла впав, перший DD висунувся вперед, нахилився від носа, опустився на глибину метр п’ятдесят і просунувся до піску, за п’ятдесят метрів звідти, серед валиків, які зламалися об нього. Саме в той час німці пожвавилися. Можливо, вони навмисно чекали, але, швидше за все, артилеристи щойно вийшли з укриттів, чий опір великим снарядам був так погано оцінений. Роквелл побачив, як вогняні язики стрибають убік височини. У перші секунди постріл був неправильно налаштований і другий танк зміг знизитися. Тоді три баржі праворуч були вражені швидкою послідовністю 88-міліметровою частиною, яка зайняла берег анфілади.
Роквелл спостерігав, як його третій DD покидає рампу, стоячи пліч-о-пліч із ворогом. Проте він пройшов, а незабаром за ним і четвертий. Потім Роквелл підняв рампу і поставив машину назад.
Це був час H, дуже точно. Танки стояли на землі, у Роквелла була лише одна місія: безпечно перевезти свої будівлі, якщо він зможе. Сім не вдалося, але два згоріли. Інші кімнати відкрили вогонь, в скелях, але по баржах вже не стріляли. Роквелл бачив, як перший із його танків пробивався через перешкоди. Ледве він пройшов десять метрів, як вийшов із води, і оточив себе полум’ям. Оглянувшись позаду, Роквелл побачив нову ціль німців: човни, що везли піхоту вперед під градом снарядів. (Cie A 116-го полку).