(Уривок із книги С. Емброуза): «На пляжі генерал Кота почав підбадьорювати бійців та невеликі групи, закликаючи їх рухатися вперед. Він казав: "Не дайте себе вбити на пляжі! Якщо вже судилося померти — то нехай це станеться на скелях, але забирайтеся звідси, інакше ви назавжди залишитеся тут"». Капітану Рааену (командиру роти 5-го батальйону рейнджерів) він сказав: «Ваші люди — рейнджери; я знаю, що ви не відступите».
Кота вирушив на пошуки полковника Шнайдера (командира 5-го батальйону рейнджерів) до його командного пункту на вкритому галькою схилі.
Кота залишився стояти;
Шнайдер — теж.
За словами одного зі свідків, Кота сказав: «Ми розраховуємо, що ви, рейнджери, відкриєте шлях».
Сержант Фаст, перекладач Шнайдера, згадує, що Кота висловився так: «Я очікую, що рейнджери відкриють шлях».
Хоча Кота висловився цілком конкретно, девізом рейнджерів стало: «Рейнджери відкривають шлях» («Рейнджери ведуть за собою»). Це гарний, цілком заслужений девіз, але оскільки він передбачає, що рейнджери йдуть попереду, тут потрібен певний акцент.
Рейнджерам не потрібен був «стусан» від генерала Коти, щоб рухатися вперед. «Ми майже не вагалися, долаючи колючий дріт і піднімаючись на пагорб, — згадує капрал Гейл Бек'ю з роти B 5-го батальйону рейнджерів. — Під час тренувань ми робили це стільки разів, що це вже увійшло в звичку». Солдат разом із товаришем виконав своє завдання: вони підклали під колючий дріт подовжений заряд вибухівки («бангалорську торпеду»), проробили прохід і рушили далі. Серйозного опору вони майже не зустріли: німцям довелося відступити, щоб зайняти підготовлені позиції в глибині оборони. Тим часом німецька артилерія зосередила вогонь на наступних десантних суднах (LCI 91 та 92), через що ситуація на пляжі стала «значно гіршою, ніж у момент нашої висадки».
«Щодо твердження, ніби саме рейнджери відкрили шлях для 116-го полку, варто визнати: першим підрозділом, який піднявся на скелю біля В'єрвіля, була рота «C» 116-го полку. На момент висадки рейнджерів багато бійців 116-го полку вже просунулися далі — вони випередили рейнджерів».
Це лише деталь: «рейнджери», безумовно, не мали наміру применшувати роль 116-го [полку], обираючи своє гасло, проте факт залишається фактом — це шокує декого з тих, хто вижив у лавах 116-го полку.
Капітан Раен, перетинаючи дротяні загородження разом зі своїми бійцями, згадує: «Там був маленький Тоні Вулло — найменший у батальйоні. Він лежав у руїнах невеликого укріплення зі спущеними штанами, а йому надавали допомогу: він отримав кулеве поранення в сідниці». Одна куля пройшла крізь обидві сідниці, залишивши чотири окремі отвори. «Звісно, хлопці, проходячи повз, піджартовували над ним».
Підйом на скелю пройшов успішно. Серед тих, хто піднявся, був лейтенант Доусон зі своїм відділенням (рота «D» 5-го батальйону рейнджерів). Діставшись вершини, він рушив уздовж краю обриву паралельно узбережжю, ведучи вогонь або кидаючи гранати в німців, що засіли в траншеях унизу.
Під час підйому рота штабу капітана Рааена (Raaen) потрапила під кулеметний вогонь.
Лейтенант Доусон помітив, звідки ведеться стрільба: позиція знаходилася за 75 метрів нижче гребеня скелі й утримувалася двома бійцями.
Доусон підштовхнув свого стрільця, озброєного автоматичною гвинтівкою BAR, уперед, але німці помітили його й убили.
нього.
Доусон узяв ручний кулемет BAR і атакував позицію, тримаючи зброю біля стегна.
Двоє переляканих німців вискочили зі свого укріплення й кинулися вгору по схилу скелі, але Доусон застрелив їх обох.
Рааен вибрався звідти.
Він піднявся вгору, потрапивши в густий дим від палаючої трави та чагарнику.
«Чи можна нам одягнути протигази?»
— запитали його бійці.
Рааен сумнівався в доцільності цього, але неохоче погодився.
Оскільки дим ставав дедалі густішим, він вирішив скористатися власним засобом захисту.
Він зняв шолом, затиснув його між колінами, лівою рукою відчинив сумку й дістав протигаз.
При цьому він забув про яблука й апельсини, що лежали в сумці — вони покотилися вниз по схилу.
Він надів маску, зробив глибокий вдих — «і ледь не знепритомнів. Я забув зняти заглушку з повітрозабірника. Довелося знімати маску, знову вдихнути дим, надіти маску назад і вже тоді витягнути заглушку, щоб нарешті нормально задихати. Отямившись, я зробив два кроки й вийшов із диму. Я був настільки розлючений на себе за цю помилку, що не знімав маску ще метрів чотири-п’ять — як покарання за власну незграбність».
Рядовий Карл Віст почув крик: «Гази!».
Віст надів протигаз, але, оскільки той мав розділений оглядовий отвір, він зміг зрозуміти за запахом, що це всього лише горить трава. «Тоді я зірвав із себе цю кляту маску й відкинув її геть».
«Це був останній раз за всю війну, коли я надягав цю кляту маску». Рядовий Віст був розлючений. Він запитував: «Де ж авіація, яка мала все перевернути догори дриґом?
Я ніде не бачу жодної вирви від бомб!»
«Я ніде нічого не бачив».
Ще на пляжі капітан Рааен зрозумів: якщо бійці охоплені страхом, їм потрібно дати конкретне завдання.
Піднявшись на скелю, він засвоїв ще кілька уроків: не довіряти сліпо розвідданим і не будувати планів щодо місцевості, яку не бачив на власні очі.
«Коли ми вивчали карти та схеми місцевості в Нормандії, — розповідає Рааен, — ми бачили живоплоти, що оточували поля. Звісно, ми знали, що таке англійські живоплоти».
Як і майже всі інші офіцери, Рааен припускав, що французькі живоплоти схожі на англійські — невисокі, щільні, створені як для того, щоб слугувати перешкодою, так і для того, щоб їх можна було перестрибнути під час полювання на лисиць.
Аерофотознімки не давали уявлення про висоту цих живоплотів.
«Щойно ми дісталися плато, то побачили, що французькі живоплоти тут зовсім інші. У Франції такі огорожі являють собою земляні вали заввишки від 2 до 4 метрів, вкриті густими чагарниками та великим корінням; це були справжні перешкоди. Подолати такий живопліт було неможливо. Можна було спробувати вилізти нагору, але там ви опинялися в пастці посеред хащів із колючок, стовбурів, коріння, гілок — усього разом!» Зазвичай існував лише один прохід, яким фермер міг загнати худобу або завезти сільськогосподарський реманент, але ці проходи охоронялися кулеметами.
«Німці засіли в живоплоті, встановили там кулемет, а перед ним розчистили сектор для стрільби, забезпечивши собі вогневу позицію та надійне укриття.
Ми навіть не могли зрозуміти, звідки ведеться вогонь».
Зрештою американці навчилися воювати в таких умовах.
Але відповідні методи, що передбачали використання спеціально обладнаних танків, були розроблені лише після двох тижнів боїв.
До того ж, 6 червня на скелі біля В'єрвіля танків не було.
Коли Рааен розмістив свій командний пункт у полі неподалік від В'єрвіля, по ньому відкрили артилерійський вогонь. Він швидко засвоїв ще один урок: «Після п'яти хвилин артилерійського обстрілу починаєш розуміти, коли треба падати на землю, а коли — ні. За звуком снаряда, що наближається, можна визначити, куди він влучить. Якщо вибух буде за 50 метрів, кидатися на землю немає сенсу — продовжуєш іти далі. Звісно, якщо снаряд має впасти ближче, тоді вже плазом на землю — і молишся».
Піднімаючись на пагорб, полковник Шнайдер натрапив на колону німецьких полонених.
Він наказав своєму перекладачеві, сержанту Фасту, спробувати дізнатися від них щось корисне.
Хоча Фаст не мав відповідної підготовки, він усе ж виконав це завдання.
«Я вибрав наймолодшого, на вигляд найбільш боязкого — найнижчого за званням серед полонених». Після кількох погроз той почав співпрацювати. Полонений вказав розташування мінних полів і укріплень, схованих у скелі. Він повідомив, що у В’єрвілі німців немає (що відповідало дійсності), але всередині їх «багато».
Поки Рааен встановлював зв’язок із ротою K 116-го полку, полковник Шнайдер повів свій 5-й батальйон рейнджерів через дорогу Сен-Лоран — В’єрвіль, маючи намір обійти В’єрвіль із півдня і дістатися до Пуент-дю-Ок.
Однак передові роти були зупинені кулеметним вогнем, що вівся з-за живоплотів на південь від дороги.
Шнайдер тричі намагався обійти ці позиції, але щоразу наражався на опір з інших точок.
«Ми натрапили на найскладнішу, найзаплутанішу мережу німецьких укріплень, яку мені коли-небудь доводилося бачити, — згадує рядовий Дональд Нельсон.
— Нас притиснуло до землі, і ми не могли навіть поворухнутися».
Прибув полковник Шнайдер, щоб оцінити ситуацію.
«Засідка снайперів», — відповів Нельсон.
— Ви не можете їх дістати?
— запитав Шнайдер.
«Ні, сер, ми їх навіть не бачимо», — відповів Нельсон.
Шнайдер зняв шолом і надів його на палицю, яку підняв угору.
«Щойно над живоплотом з’являвся шолом, — розповідав Нельсон, — снайпери відкривали по ньому вогонь.
Так ми й здобували собі шоломи».
Нельсон опинився просто на передовій. Бажаючи дізнатися більше, він разом із товаришем підповз до живоплоту: «Ми зняли шоломи й побачили групу з п’яти німців, які встановлювали кулемет просто через дорогу, метрів за десять від нас. Ми завмерли й спостерігали за ними. Вони закінчили встановлення й зарядили кулемет — патрон уже був у стволі. Я подав знак ногою своєму товаришеві, він відповів тим самим, і ми відкрили вогонь. Я прикривав товариша, поки він перевіряв, чи вони мертві — так і виявилося».
Розповідь сержанта Віка Міллера, 5th Store Good
День 1944 року. — Я не дуже добре пам’ятаю, як ми сідали на транспортні судна. Ми були на двох британських кораблях, що перетнули Ла-Манш. Я навіть не пам’ятаю назву того, на якому був я — хоча в моїх записах згадано два варіанти. Хай там як, ми були на борту. Десантні баркаси (LCA) висіли на шлюпбалках навколо транспортного судна. Наскільки я пам’ятаю, нам казали, що баркаси опустять значно нижче рівня, з якого ми могли б потрапити в них безпосередньо, тому нам доведеться спускатися по сітках уздовж борту. Насправді ж ми сіли в баркас, коли він ще був високо, а вже потім його спустили на воду разом із нами на борту.
Насамперед пригадую, що нас добре нагодували сніданком — подали яєчню; це все, що закарбувалося в пам'яті. Не пам'ятаю, у що я був одягнений. Гадаю, це була наша польова форма, але стверджувати не беруся. У будь-якому разі, точно пам'ятаю, що на мені була легка бойова куртка (можливо, сітчаста), а на ногах — десантні черевики, які носили всі «рейнджери». Як сержант відділення, я мав гвинтівку M1, а отже — й пояс із боєкомплектом до неї. Також у мене були бінокль і чашка (з кріпленням), підвішені до пояса. Додам, що бінокль я носив на спині, між підсумками для набоїв до M1, а не на ременях через плече. Чашка висіла на одному з підсумків. Гранатомет був у чохлі, що кріпився до пояса. Там само висіли фляга, компас та індивідуальний медичний пакет. У нас були бойові ножі — я зазвичай носив свій на брючному ремені, а не на поясі для спорядження. Був у мене й багнет, але він кріпився до рюкзака. Пам'ятаю, що ми несли легкі речові мішки — без ковдр. Це було стандартне спорядження. Забув згадати ще одну дуже важливу річ — саперну лопатку. Звісно, нам довелося взяти протигази — вони в нас були. Також у мене був годинник «Гамільтон» (Hamilton) на 17 каменях — такі видавали всім; ще в нас були автоматичні десантні ножі, лезо яких вискакувало після натискання кнопки. Це все, що я пам’ятаю про особисте спорядження, яке було на мені. Звісно, у речовому мішку лежав водонепроникний брезент, миски та столові прибори — речі першої необхідності. Потім ми одягли рятувальні жилети, нарешті сіли в десантні катери (LCA), що вже були спущені на воду, і рушили до узбережжя. Нам видали два пакети для блювоти, і, наскільки я пам’ятаю, з... 30 осіб, і лише двоє з них не скористалися цим засобом. Ймовірно, решта скористалися обома. У будь-якому разі, вони використовувалися повсюдно. Мушу сказати: оскільки ми були набиті дуже щільно і не мали змоги навіть нормально спертися, то якщо комусь ставало зле, а пакета під рукою не було, доводилося блювати просто на шию тому, хто стояв попереду — приємного було мало.
Отже, ми вирушили в дорогу. Баржі сильно гойдало — і на хвилях, і з борту на борт, — що лише посилювало морську хворобу, від якої страждало більшість із нас. Ми наближалися до узбережжя, але те, що поставало перед очима, зовсім не нагадувало того, на що ми очікували. Був дим. Мабуть, горіла трава — наслідок масованого артилерійського обстрілу. Що ближче ми підходили, то тривожнішою ставала картина: ми бачили трасуючі кулі, що летіли на пляж. Це означало, що по пляжу ведуть вогонь; а якщо стріляють, то хтось може постраждати — а ми ж прямували саме туди.
У будь-якому разі, що ближче ми підходили, то більше деталей ставало помітно. Скрізь були перешкоди — сталеві трикутники з підвішеними на них мінами; вигляд був жахливим. І, звісно, як я вже казав, на пляжі все ще літали кулі. Ми бачили трасуючі кулі, розриви снарядів. Коли ми наблизилися до берега, британець, який керував нашим баркасом, вигукнув: «Дістали дна! Дістали дна!» Він опустив апарель, і наш лейтенант — здається, Д. Андерсон — скомандував: «Усім виходити!», після чого сам зник під хвилями. Хтось із тих, хто був попереду, підхопив його й витягнув назад на борт. Здається, це був сержант Чарльз Вандервурт: він просто приставив свій пістолет-кулемет Томпсона до живота стернового й сказав: «Гадаю, краще все ж доставити нас на берег!» Можу сказати, що в тих умовах саме наш катер підійшов... Пісок був найближче — адже коли ми вийшли з човна, вода сягала нам лише до колін! Я не звинувачую екіпаж: щойно ми зійшли, вони змогли дати задній хід і вибратися з цього доволі кепського місця.
Водночас, починаючи висадку, я помітив, що 2-гаème Човну нашої роти пощастило менше, ніж нам. Вони не змогли висадитися там, де вода сягала лише колін — їм довелося виходити, коли вода була вже по пояс. Чекаючи своєї черги на вихід, я помітив одного бійця з того човна — мого друга, який мав клопіт із дівчатами (у нього була історія з якоюсь «Жорж»). Він був невисокого зросту, ніс на собі боєприпаси для міномета, стрибнув у воду — яка сягнула йому аж до плечей — і більше не міг рухатися. Тоді сержант Бек’ю, відомий своїм досить запальним характером, кинувся до нього, схопив і витягнув на берег.
Тим часом ми вибралися з нашого десантного катера (LCA) і, не зустрівши більше перешкод, швидко просунулися вперед, лігши на гальку над піщаною смугою. Нам наказали чекати, поки офіцери нарадяться і вирішать, що робити далі. Варто зазначити, що приплив наростав дуже швидко. Навколо лежали поранені — там, де вони впали; дехто опинився досить далеко, і в міру підйому води піщані острівці, на яких вони лежали, ставали дедалі меншими. Вони кричали, благаючи про допомогу. З нашого місця ми мало чим могли їм зарадити.
Танки були оснащені системами плавучості — подібні конструкції вже зустрічалися раніше: вони мали підйомні тканинні «спідниці» та гребні гвинти. Танки мали сходити з десантних барж (LCT) у відкритому морі й рухатися до берега за допомогою гвинтів, перебуваючи в повній бойовій готовності. Проблема, наскільки я зрозумів, полягала в тому, що вони загрузли в багнюці, тому на узбережжі було мало танків. Один із них рухався то в один, то в інший бік, але, схоже, нічого не робив — інакше він ризикував би розчавити поранених, які не могли відійти вбік.
Словом, ми хотіли піти звідти, але я лежав поруч із писарем роти Джоном Сперлоком. Пам’ятаю, як ми лежали пліч-о-пліч, а Джон обережно вибирав камінці з-під себе й перекладав їх поруч, усе більше підсуваючи своє тіло. Непогана була ідея.
Зрештою було прийнято рішення щодо подальших дій, оскільки територія не була зайнята піхотою, яка прибула годиною раніше. Замість того щоб створити плацдарм — зокрема, захопити дорогу, якою ми мали пройти, — вони все ще залишалися на пляжі. Нашим завданням стало захоплення цього плацдарму. Хтось підклав подовжений заряд вибухівки («бангалорський торпедний заряд») під колючий дріт, що там лежав — там був своєрідний бруствер і загородження з кількох рядів колючого дроту. Заряд підірвали, пробивши прохід. Після цього ми почали підніматися крутим схилом, який усе ще був оповитий димом. Ми піднімалися — звісно, вагаючись, — не знаючи, що на нас чекає попереду. Можливо, смерть. І все ж ми лізли вгору, йдучи за запахами. Усюди були попереджувальні знаки: «Achtung! Minen!»; цілком імовірно, що територія була замінована — і тоді ми могли б підірватися просто під час руху. Та йти було необхідно!
Раптом я помітив, що одного з рейнджерів мого взводу немає — на той момент їх було двоє, а одного бракувало. Я спустився вниз і знайшов його там: «Що ти тут робиш?» — «Ну, нам сказали, що там, нагорі, міни». Я відповів: «Це важко, але ми все одно йдемо туди», — і ми рушили далі. І раптом я побачив... навіть не знаю, як точно описати. Насправді це був мертвий німець, але... Я ніколи раніше не бачив такого мерця. Він лежав у своїй формі, шкіра — наче воскова; я подумав: мабуть, це муляж, який хтось тут підкинув. Якщо я до нього торкнуся — він, напевно, вибухне; мабуть, це пастка. Саме такі думки спадають на думку, коли бачиш таке вперше.
Але ми продовжували підніматися і врешті дісталися вершини пагорба. Ми вийшли до прибережної дороги, що веде до В'єрвіля та Сен-П'єр-дю-Мон. Ми затрималися там на деякий час, коли раптом почули характерний гуркіт — це були ракети (залп реактивних мінометів «Nebelwerfer» із Сен-Лорана; я не люблю цю зброю). Вони пролетіли над нами й впали на пляж. Ми бачили берег, а біля нього — десантне судно (LCI), з якого висаджувалися війська через бічні трапи (не знаю, як вони точно називаються), — і раптом усе охопило полум'я. Мені сказали, що снаряд влучив у солдата з вогнеметом; у будь-якому разі, все просто зникло у вогні. Ось такі речі там відбувалися. Вони продовжували бомбардувати пляж, і ракети падали там — ми ж раділи, що перебуваємо вище. Ми рушили далі й перетнули прибережну дорогу. Я йшов майже в самому хвості роти. У роті було 65 бійців — підрозділ не надто великий, тож він не розтягнувся на велику відстань; бійці просувалися вздовж канави, що тягнулася поруч із живоплотом. У цей момент прибув командир батальйону, підполковник Шнайдер; я чув їхню розмову — це було досить цікаво. Виявляється, ми мали отримати підтримку від артилерійської групи. Прийшов якийсь лейтенант, щоб доповісти полковнику: вони змогли висадити лише одну гармату. Полковник вигукнув: «Браво! Значить, зможемо вести вогонь туди, вперед!» — на що лейтенант відповів: «Вибачте, полковнику, але це надто близько. Ми не можемо стріляти на таку коротку дистанцію. Ми можемо бити лише далі». Тож користі з цього не було.
Там, мабуть, були дві роти 2-го [батальйону]ème Батальйон рейнджерів для підтримки 5-го підрозділуème Рейнджери. 3 роти 2-го батальйонуème Атака на Пуент-дю-Ок. Одна рота атакувала укріплений пункт Пуент-де-ла-Персе (Pointe de la Percée), звідки по пляжу вівся інтенсивний вогонь. Ще дві роти мали супроводжувати нас під командуванням нашого полковника; наскільки я пам’ятаю, коли вони прибули для доповіді, їхня чисельність — навіть разом для обох рот — становила лише розмір одного відділення. Також ми дізналися, що одне із суден, на якому перебували бійці, затонуло. На щастя, виявилося, що люди встигли пересісти на інший корабель і зрештою дісталися берега. Мій друг Гаррі Фоглер, разом із яким я вступив до лав рейнджерів, був серед них — я був дуже радий дізнатися про це пізніше.
Коротше кажучи, ми були там. Потім надійшов наказ відкрити мінометний вогонь; ми встановили міномет і зробили кілька пострілів у тому напрямку, звідки очікувалася контратака — це принаймні допомогло відкинути ворога. Далі нам наказали увійти у В'єрвіль і захопити село. Тож ми рушили. Наскільки я пам'ятаю, ми були у східній частині й пройшли крізь село, вишукуючи снайперів або інших німців, що могли там ховатися; власне, так і минув залишок дня. Ми опинилися на іншому, західному краї села, зайнявши кругову оборону. Був вечір, і нам наказали окопатися на ніч. Я вирив досить глибокий і довгий окоп, ліг у нього — після, мабуть, найдовшого дня в моєму житті!
Як би там не було, я спав.
Звісно, у нас були вартові.
Рано-вранці наступного дня (7 червня) мене розбудив капітан, вигукуючи: «Baseplate — Baseplate!» («Опорна плита» — «Опорна плита!»).
Це було прізвисько, яке дав мені перший помічник.1-й Сержант — з причин, зрозумілих усім, хто знав армію (у мінометному відділенні той, хто несе опорну плиту, повинен мати хіба що міцну спину — більше від нього нічого не вимагається!) — «Опорна плито, чи знайдеться у твоєму окопі місце для мене?»
«Ні, мій капітане, — відповів я, — краще вам іти сюди». Я вибрався з ями, підхопив свої речі й перестрибнув до нього, адже в будь-який момент нас могли підстрелити. Він сказав, що нам треба повернутися й знову зачистити В’єрвіль — схоже, вночі туди повернулися снайпери. Ми повернулися, і там відбулися досить повчальні події. У якийсь момент я сидів навпочіпки, бо мав невелику проблему зі снайпером. Ми обмінювалися пострілами, і ніхто з нас достеменно не знав, де саме перебуває супротивник. Тоді один американець, який щойно прибув із пляжу, гукнув з-за стіни: «Вилазь і йди сюди!» «Я не можу поворухнутися, мене вб’ють!» «Тоді я кину гранату через стіну!» Мені це здалося поганою ідеєю, і, на щастя, мені вдалося переконати його змінити рішення.
Варто додати, що я, як студент-садівник, помітив полуниці — і пізніше того ж дня сів ними поласувати!
Це було, мабуть, не зовсім те, що я мав робити, але того дня на березі ставало дедалі більше військ. Було чудово бачити аеростати загородження: кожне судно мало такий аеростат, щоб завадити ворожим літакам знизитися.
Видовище було грандіозне, проте мимоволі виникала думка: навколо стільки людей, стільки кораблів — і водночас так мало тих, хто залишився на березі (хто вцілів).
Напередодні ввечері було тривожно бачити відсутність тих, хто мав би бути тут.
На щастя, нам вдалося втримати позиції, просунутися вперед і так далі.
У мене залишилися лише смутні спогади про 6 червня. Через стільки років вони стали ще більш розмитими. Це був винятковий день. Не пам’ятаю, щоб мені було по-справжньому страшно. Нас готували до цього, і я сам хотів узяти участь. Я ледь не пропустив усе це через госпіталізацію та переведення в інший підрозділ. Після перебування в розподільчому пункті я вже був не в такій формі, як до того — після всіх тих виснажливих тренувань. Але було дивне відчуття — бажання взяти участь у «Дні Д». Це було нераціонально, проте я про це не шкодую. Можливо, ті, кому не пощастило вціліти, шкодують — упевнений, що так. Таке життя. Це мої спогади про 6 червня. Можливо, наступні кілька днів були більш насиченими подіями та важчими, але саме це сталося зі мною особисто 6 червня.