Демонтаж штучної гавані в 1950–1954 рр

Демонтаж і вивезення металевих уламків на пляжі Омаха було доручено судноплавній компанії Van Loo (Бельгія), а згодом — фірмі Demota (з Курселя), яка здала їх на металобрухт.

Усі металеві уламки були прибрані (розчищені). Це стосується вантажних суден, що використовувалися як хвилерізи, лінкора «Центуріон» (Centurion), залишків мостових конструкцій типів «Вейл» (Whale) і «Бітл» (Beetle), хвилеломів «Бомбардон» (Bombardon), двох вантажних суден, що сіли на мілину на пляжі, десантного судна LCI 91, французького тральщика YMS (який опинився на мілині близько 1947 року), судна LCI 92 біля Персе (Percée), а також усіх уламків десантних барж типів LCT та LCM. На місці часто залишалися лише днища корпусів — їх було занадто складно демонтувати та вивезти.

Залізобетонні понтони типу «Фенікс» (Phoenix) і деякі бетонні поплавці типу «Жук» (Beetle) залишилися на місці; їх часто можна побачити й досі, оскільки вони руйнуються дуже повільно.

Один із понтонів типу «Фенікс» (один із трьох, що знаходилися поблизу «Центуріона») вдалося підняти та використати повторно в іншому місці.

---

Ці уламки, завдяки своїм... ...мали велику цінність і були об’єктом різноманітних жадань. Ось що сказано в книзі «Epaves de la Baie de Seine, Itinerary 2» («Уламки в затоці Сени, маршрут 2»):

Уламки техніки на пляжі Омаха — політичне та економічне питання у період з 1945 по 1952 рік.

Або як побудувати власний музей, якщо ви — голліст повоєнної доби?

Землевласник і головний редактор сільськогосподарського журналу «Le Cri du Sol» («Крик землі») у 1936–1939 роках, Раймон Трібуле у 1939–1944 роках брав участь у русі опору CDLR («Ceux de la Résistance» — «Ті, хто в Опорі»). Під час висадки союзників він одразу підтримав де Голля. Після звільнення регіону Бессен його призначили супрефектом міста Байо, а в 1946 році обрали депутатом парламенту від департаменту Кальвадос.

8 травня 1947 року законом було надано статус «національного об’єкта» тій частині порту Вінстон (штучного порту в Арроманші), що розташована на суші; при цьому залишки самого порту залишилися власністю англійців.

21 травня 1947 року парламент ухвалив закон, ініційований Раймоном Трібуле (Raymond Triboulet), про будівництво двох музеїв, присвячених пам’яті про висадку військ: одного — в Арроманші (Arromanches), іншого — в Шербурі (Cherbourg).

Після виборів у жовтні 1947 року Раймон Трібуле опинився в опозиції, втративши свої міністерські зв’язки, через що реалізація його музейного проєкту сповільнилася. Фактично, здається, що цей проєкт просто поглинуло забуття, яке часто супроводжує втрату владних позицій.

Макс Лежен, депутат-соціаліст (1948–1951 рр.), який також обіймав посаду державного секретаря у справах збройних сил в уряді Блюма, одного дня в грудні 1948 року підписав суперечливу угоду про обмін, що поставила під сумнів проєкт Раймона Трібуле.

Ця угода, підписана 24 грудня 1948 року між торговцем металом і брухтом з Антверпена та представником із Франції, стосувалася... офіційний обмін уламків техніки на пляжі «Омаха» на 735 танків «Шерман» (M4A4) та 2000 тонн різноманітного озброєння й запасних частин. (Було б цікаво ознайомитися з повним текстом цієї угоди та дізнатися, чи була вона ратифікована — хоча це видається малоймовірним).

З моменту підписання ця конвенція — попри всі чутки — залишається забороненою темою і не вписується в офіційну історію, пов'язану із затонулими об'єктами. («Офіційної» версії подій не існує; наведене нижче — це переказ, імовірно, усних свідчень Реймона Трібуле, наданих авторам)

Дійсно, у своїй праці «Історія Арроманша» («Histoire d'Arromanches»), том 2 (охоплює період з 1850 по 1960 рік), опублікованій у липні 2003 року, Ерве та Паскаль Баптіст наводять свідчення Раймона Трібуле — засновника Комітету з питань висадки.

Згідно з цими свідченнями, 23 грудня 1946 року уряд США передав уламки на пляжі «Омаха» Комітету з питань висадки. Цьому акту передачі, безумовно, сприяв авторитет, який Раймон Трібуле здобув серед кількох американських офіцерів. (Це розпорядження американців — яке, ймовірно, існує, навіть якщо в нас немає самого документа — стосувалося, мабуть, лише американських секторів висадки «Омаха» та «Юта», а можливо, й виключно «Омахи». Згідно з інформацією, отриманою у В’єрвілі (що також є непрямим, але ймовірним свідченням), американці передали «місцевому населенню» металобрухт, щоб ті могли облаштувати громадські водорозбірні колонки. Через це місцеві жителі вважають, що Раймон Трібуле, скориставшись своїм політичним впливом, домігся виділення коштів «Комітету з питань висадки» (Comité du Débarquement). Ці кошти були використані для будівництва музею в Арроманші та меморіалу на в’їзді до Байо, де зображені сам Трібуле та генерал де Голль. Що ж стосується водопостачання, то муніципалітетам у районі пляжу «Омаха» довелося брати позики, щоб реалізувати ці проєкти...

Близько 1950 року Комітет з питань висадки (Comité du Débarquement) вирішив продати ці уламки суден. За словами авторів, цей «продаж» дозволив вивільнити 180 мільйонів франків (що в перерахунку на сьогодні становить 4 мільйони євро) — кошти, які були виділені з бюджету Міністерства національної освіти. Ці гроші офіційно зарезервували для будівництва в Арроманші музею, присвяченого висадці союзників (D-Day); проєкт реалізовувався за підтримки низки приватних британських компаній. Урядова криза 1951 року дозволила представникам Нормандії знову привернути увагу можновладців до своєї ідеї, завдяки чому нарешті вдалося створити омріяний музей. Музей відчинив свої двері у 1952 році; його незмінний успіх згодом забезпечив фінансове благополуччя Комітету з питань висадки.

Раймон За словами Трібуле, згідно з угодою, підписаною Максом Леженом, у 1948 році ці уламки все ще залишалися державною власністю. Як він міг розпоряджатися ними у 1950 році, якщо за два роки до того їх обміняли на зброю, а частину — вже переплавили на метал ще у 1947-му? (Припускаю, що обмін на військове спорядження, запланований на 1948 рік, не відбувся, і тоді майно, передане американцями у 1946 році, вдалося монетизувати через продаж Ван Лоо).

У цих джерелах, де наводиться єдина офіційна версія Раймона Трібуле, не уточнюється, як саме відбувся цей «продаж»: чи то шляхом прямої угоди, чи то через аукціон? Ім’я покупця також ніде не згадується.

........ (Саме бельгійська компанія Віктора Ван Лоо працювала з 1949 по 1958 рік із залишками техніки на пляжі Омаха)

Найбільшим судном у складі штучного порту «Омаха» (Omaha Gooseberry) є лінкор Королівського військово-морського флоту HMS Centurion водотоннажністю 23 000 тонн.
Викликає великий сумнів те, що це судно було частиною американської передачі майна Комітету з питань висадки (Landing Committee) у 1946 році. Відсутність цього об'єкта в переліку знижує цінність металобрухту, який можна було б отримати, хоча на самому судні артилерії вже немає. (Насправді, «Центуріон» (Centurion) справді був розібраний на метал компанією «Ван Лоо» (Van Loo) — я в цьому впевнений, спираючись на свідчення Едмона Селля, який пропрацював у «Ван Лоо» кілька років).

Аналогічна ситуація склалася з двома іншими англійськими вантажними суднами — «Мейкрест» (Maycrest) і «Стенвелл» (Stanwell), які були реквізовані Міністерством військового транспорту (MOWT) 29 червня 1944 року. (Їх також «прибрав до рук» Ван Лоо; схоже, той факт, що це була британська власність, не бентежив ані учасників переговорів про продаж, ані самого Ван Лоо).
На аерофотознімках пляжів Омаха, зроблених Національним географічним інститутом (IGN) у 1947 році — за рік до передачі об’єктів «Товариству Ван Лоо» (Van Loo Society), — вже бракує кількох суден, зокрема двох панамських кораблів: «Флайт Команд» (Flight Command) та... Сміливий.
Крім того, на численних фотографіях і поштових листівках 1947 року зображено два невідомі судна, що опинилися на мілині поблизу пляжу Ле-Мулен; одне з них у той час розбирають на брухт. Поява цих двох вантажних суден залишається загадкою.
Хто вже встиг «розчистити» та привести до ладу ці судна ще до того самого знаменитого обміну 1948 року? Ще одна загадка».

(Можу підтвердити, що два викинуті на берег каботажні судна перебували на пляжі Омаха ще з моменту прибуття американців у грудні 1944 року — саме в тих місцях, де вони зафіксовані на знімку IGN 1947 року. Їх розібрали лише в 1950-х роках; цим займався Ван Лоо. У ті роки я навідувався до них майже щороку. Отже, поштівки, на яких зображено процес розбирання цих суден, датовані періодом після 1949 року).
Ці судна були невеликими, і їх неможливо було переплутати з двома «зниклими» панамськими суднами. Їхнє зникнення могло датуватися 1944 роком, оскільки в період між 1945 і 1948 роками жодних огорож там не було. Однак ці судна, що перебували у вкрай вразливому положенні, неможливо було підняти на поверхню, а американцям у 1944 році було зовсім не до збору металобрухту. Тож існує ймовірність, що ці «невидимі» кораблі... (Якби об’єкти, зображені на фото 1947 року, вже були зруйновані штормами, Ван Лоо огородив би їхні залишки аж до самого кіля — так само, як він вчинив з усіма іншими.)