Попередній
бомбардування
Повітряне бомбардування виявилося цілковитим провалом.
Планувалося залучити чотиримоторні бомбардувальники «Ліберейтор» (Liberator), але вони летіли на великій висоті, над хмарами.
Оскільки точність бомбометання була низькою навіть за ясної погоди, командування союзників вирішило закласти додатковий «запас безпеки» відносно цілі. У результаті центр зони ураження змістився на кілька сотень метрів, а іноді й на кілька кілометрів південніше від наміченої цілі.
Стало очевидно, що бомби ніяк не могли влучити у флотилії десантних суден, які в той самий час на повній швидкості наближалися до берега.
У результаті бомби розлетілися по місцевості, не завдавши жодної шкоди німецьким оборонним спорудам.
Корабельні артилерійські обстріли виявилися більш ефективними — особливо у виконанні традиційних бойових кораблів: лінкорів, крейсерів та есмінців. З іншого боку, наявні свідчення вказують на те, що ракети, випущені з десантних суден типу LCT(R), здебільшого падали в море. Насправді, вести прицільний вогонь або коригувати стрільбу з таких установок було неможливо. Тривалість обстрілу іншими кораблями була недостатньою для того, щоб порушити систему оборони німців.
Загалом, ці бомбардування виявилися дуже малоефективними.
Танки
На цій ділянці сектору два десантні судна типу LCT мали спустити на воду — на відстані 5500 метрів від берега — вісім танків-амфібій роти «Б» 741-го танкового батальйону.
Із цих восьми танків п’ять вдалося успішно спустити на воду; три затонули одразу, а два дісталися берега в секторі «Ізі Ред» (Easy Red).
Решту три доставило до пляжу судно LCT 600, проте перший танк, який воно намагалося спустити, затонув, пошкодивши при цьому апарель (рампу для вивантаження).
Крім того, для висадки 6 стандартних танків A741 і 3 танків-бульдозерів (призначених для підтримки груп SETF) знадобилося 3 десантні баржі типу LCT.
Усі вони прибули пізно вдень у район Рюке (LCT 2008, 2043 та 2228)
Загалом, близько 6:30 ранку в секторі «Ізі-Ред» (Easy Red) висадилися лише 5 плаваючих танків (типу DD);
решта прибули пізніше. Ці 5 танків не потрапили під прямий вогонь протитанкових гармат (калібру 88 мм та 75 мм) і змогли взяти участь у бою проти німецьких укріплень між Ле-Рюке та Кольвілем.
Штурмова піхота, перша хвиля
Ця ділянка була відведена для роти E/16, яка втратила орієнтацію через дим і приливні течії.
Зрештою, вона вийшла на берег значно східніше, у секторі «Фокс Грін» (Fox Green).
Утім, один десантний катер (LCVP) із групи E/16 та два катери, що відокремилися від групи E/116, прибули в район між опорними пунктами WN 62 і WN 64 — у місце, відносно віддалене від німецьких вогневих точок. Вони дісталися галькового схилу, зазнавши втрат (із 32 бійців на борту катера E/16 лише 20 залишилися боєздатними, коли дісталися верхньої частини пляжу).
Цей схил не був перегороджений колючим дротом, а руїни слугували зручним укриттям. Безпосередньо над ними не було німецьких оборонних позицій.
Далі на схід, перед оборонними позиціями в районі Рюке (опорні пункти WN64 та WN65), штурмові підрозділи не висаджувалися.
«Групи прориву» (Gapteams) зі складу SETF
У цьому секторі (позначеному як 1/2) було заплановано роботу трьох груп із розчищення проходів — груп № 9, 10 та 11, які мали прибути о 6:33 ранку.
Фактично, у цей район прибули 4 групи для пророблення проходів (№ 10, 12, 13 та 14) із запізненням у середньому на 15 хвилин — близько 6:45 ранку. Оскільки їм потрібно було завершити роботу до початку припливу (тобто до 7:00), вони не встигли виконати поставлене завдання.
Їхні втрати були відносно незначними, оскільки вони перебували між активними опорними пунктами WN 62 та WN 64, на певній відстані від них.
Дві групи інженерного забезпечення (групи E та F), які мали надати підтримку о 6:41 ранку, прибули надто пізно, щоб діяти ефективно.
Попри все, було виконано значний обсяг робіт: на ділянці між Ле-Рюке та Кольвілем було успішно розчищено досить велику територію від перешкод. Згодом, уранці, цей майданчик використали для висадки підкріплень (115-го та 18-го полків).
Жодна з цих груп не змогла отримати підтримку танка-бульдозера, як планувалося.
Штурмова піхота, друга хвиля
На цій ділянці сектору — «Ізі Ред Вест» (який згодом отримає назву «Ізі Вайт») — мали діяти роти A та B 16-го полку.
Дезорієнтовані, як і інші, вони дісталися східної частини сектору «Ізі Ред» (Easy Red), але не зазнали значних втрат, оскільки перебували на значній відстані від опорних пунктів WN 62 та WN 64.
З іншого боку, у цей підсектор прибули підрозділи рот L/116 та M/116 (роти важкого озброєння 3-го батальйону).
Вони знаходилися неподалік від опорного пункту WN 65, але поза зоною його безпосереднього обстрілу.
Перед опорними пунктами (WN) 65 і 64, як і під час прибуття першої хвилі десанту, все ще майже не було штурмових підрозділів.
Прибуття підрозділів бойових інженерів, інженерів для облаштування пляжу та перших медичних груп на десантних суднах типів LCI та LCT у період між 07:00 та 09:00.
«Окрім кількох десантних барж (LCT), до сектору "Ізі Ред" (Easy Red) прибули 2 десантні судна для перевезення піхоти (LCI) — із трьох запланованих».
Десантне судно LCI 88 із підрозділами 37-го інженерного батальйону та 6-го батальйону забезпечення висадки на берег (Beach Battalion)
Десантне судно LCI 89 із підрозділами 1-го інженерного батальйону
Їм вдалося перетнути лінію мінних загороджень і пройти далі — ймовірно, тому, що ці міни (протитанкові міни) не витримали впливу морської води під час припливів, які траплялися двічі на добу.
Третій десантний корабель (LCI) — LCI 85, що перевозив особовий склад 37-го інженерного батальйону, 6-го батальйону забезпечення висадки та 1-го медичного батальйону, — не зміг висадити десант. Судно отримало серйозні пошкодження від артилерійського вогню та підірвалося на мінах, встановлених на перешкодах. Воно відійшло від берега, перевантажило поранених на десантне судно (LSI) «Семюел Чейз» (Samuel Chase), після чого його довелося покинути; у другій половині дня воно затонуло неподалік від берега. (Уламки судна позначені на картах за координатами: 49° 23,627' пн. ш., 00° 50,143' зх. д.)
У секторі «Ізі Ред Іст» (Easy Red East), між опорними пунктами WN 62 та WN 64, близько 7:15 ранку лейтенант Сполдінг зібрав близько 20 вцілілих бійців із десантно-висадочного засобу (LCVP), що належав роті «E» 16-го піхотного полку (1-ша хвиля висадки).
За допомогою подовжених зарядів («торпед Бангалор») вони підірвали ділянку дротяних загороджень і просунулися далі, пройшовши крізь руїни вілли та проклавши шлях через протипіхотні й протитанкові мінні поля.
Їм пощастило: міни часто були добре помітні, а проходи — приховані від ворожого спостереження заростями чагарнику. Це було особливо важливо, враховуючи, що ліворуч, на відстані 400 метрів, розташовувалися два бункери опорного пункту WN62, озброєні 75-мм гарматами.
Нагорі їх зупинив кулеметний вогонь, проте їм вдалося захопити в полон єдиного слугу [ворога].
Він розповів, що спілкувався польською мовою з американським солдатом польського походження, і повідомив, що опорний пункт WN64, розташований за 500 метрів праворуч від них, обороняли лише 16 німців.
Їх залишилося лише 20; вони все ще були відрізані від основних сил, але слідом за ними рухалася рота «G» 16-го піхотного полку (G/16) під командуванням капітана Доусона. Близько 8:00 ранку Доусон попросив Сполдінга атакувати опорний пункт WN64, тоді як сам він зі своєю ротою вирушив безпосередньо до містечка Коллевіль.
Сполдінг рушив на захід уздовж порожньої траншеї на гребені скелі й вийшов безпосередньо до опорного пункту WN 64. Там він виявив вогневу точку типу «тобрук» із 81-мм мінометом, 75-мм гармату (із батареї) на західному напрямку, бункер на стадії будівництва та бетонне укриття. Після кількох пострілів у бік сходів укриття звідти вийшла група німців; вони без опору здалися в полон разом зі своїми пораненими. Близько 10:00 опорний пункт WN 64 було нейтралізовано, а його захисники, тримаючи руки на головах, спустилися до пляжу, звідки саме піднімалася рота «А» 16-го полку.
Дійсно, в районі опорного пункту WN 64 висадилася рота «A» 16-го піхотного полку. Їй вдалося перетнути заповнений водою протитанковий рів, після чого вона піднялася до WN 64, який атакувало з тилу відділення під командуванням Сполдінга. Підрозділ також подолав мінні поля, втративши при цьому кількох бійців. Згодом вони рушили на схід для перегрупування з ротами «B» та «C» 16-го полку, які піднялися нагору слідом за ротою «G» (під командуванням Доусона). Ближче до середини ранку весь 1-й батальйон 16-го піхотного полку зосередився на вершині стрімчака для перегрупування та подальшого просування в напрямку Кольвіля.
Прибуття передового командного пункту дивізії разом із генералом Вайманом.
Вайман, заступник генерала Гюбнера…з 6:00 ранку він перебував на борту десантного катера (LCVP), спущеного з корабля «Семюел Чейз» (LSI Samuel Chase), навпроти пляжу Омаха.
Він не мав наміру висаджуватися надто рано.
Якщо операція розвиватиметься за планом, він розраховував, що полковник Тейлор із усім впорається;
Але коли о 8:00 ранку десантний катер (LCVP) Ваймена пришвартувався біля судна управління PC 553 (яке перебувало навпроти сектору «Ізі Ред» і уважно стежило за ходом операції), той одразу зрозумів: усе йде зовсім не за планом.
1 — Танки 741-го танкового батальйону не прибули вчасно: вони або загубилися в морі, або затрималися
2 — Хвилі штурму не змогли захопити 4 основні виходи протягом першої години.
3 — Інженерні групи SETF не проробили й не позначили проходи в смузі пляжних загороджень.
4 — Великі десантні судна (LCT та LCI) кружляли неподалік, не наважуючись підійти під час припливу до берега, всіяного підводними мінами та перешкодами.
Перебуваючи у своєму десантному катері (LCVP) о 8:00 ранку, Вайман не знав про те, що кільком штурмовим групам — чисельністю від відділення до роти — вдалося успішно просунутися вглиб скелястих висот.
Передовий загін під командуванням Ваймана висадився на берег близько 08:40, між опорними пунктами WN62 та WN64. Тут кілька окремих груп 2-го батальйону 16-го піхотного полку піднялися на кручу й рушили в напрямку Кольвіля; водночас підрозділ Сполдінга атакував опорний пункт WN64 з тилу.
3-й батальйон 16-го полку висадився у другій хвилі.
О 9:00 ранку Вайман зміг надіслати Гюбнеру (який перебував на борту штабного десантного корабля LSH «Анкон») перше повідомлення, яке було не надто песимістичним.
Однак для Ваймана цих спроб проникнення через скелі було недостатньо; було вкрай необхідно відкрити виходи з пляжу — насамперед вихід «E1» у районі Рюке (Ruquet), що розташовувався безпосередньо праворуч від нього.
О 9:50 ранку він віддав наказ зупинити транспортні засоби та відправити вперед бойові підрозділи.
О 10:10 надійшов запит на підсилення 2-го батальйону 16-го піхотного полку (II/16), відповідального за сектор Рюке (Ruquet), який висадився занадто далеко на схід.
«Де ж другий батальйон?» — розмірковував Вайман.
Він знав, що рота «G» вирушила до Кольвіля разом із 1-м батальйоном (1-й полк, 16-й батальйон), але їхнім завданням була долина Рюке (Ruquet). Вайман ще не знав, що Сполдінг із 20 бійцями захоплює опорний пункт WN64.
Коли він нарешті дізнався про це, залишався ще WN65 — він усе ще тримався, перекриваючи вихід із пляжу в долину Рюке.
Потрібне було підкріплення.
Прибуття полків підкріплення в сектор «Ізі Ред Вест» (Easy Red West).
Початковий план передбачав висадку 18-го полку: 2-го батальйону (II/18) — у момент H+195 (09:45) на 18 катерах LCVP (з десантного судна LSI «Енн Арундел») та десантному судні LCI 489 (що перевозило штабну роту батальйону);
а також 1-го (I/18) та 3-го (III/18) батальйонів — у момент H+210 (10:00) на 8 суднах типу LCI.
Насправді, 1-й батальйон 18-го полку (I/18) прибув о 10:30 ранку, безпосередньо на захід від опорного пункту WN65; два інших батальйони прибули на схід від річки Рюке: 1-й батальйон 18-го полку (I/18) — о 12:20, а 3-й батальйон 18-го полку (III/18) — о 13:30.
Море було бурхливим, і перед валом із гальки та невеликою дюною залишилася лише вузька смужка піску.
Через високий рівень води перешкоди були приховані, тож екіпажі десантних катерів (LCVP) вагалися, чи варто намагатися їх долати.
На щастя, у секторі «Ізі Ред» (Easy Red) зовсім не було тих суцільних загороджень із металевих конструкцій («Елементи С»), що зустрічалися в інших місцях, тож групи інженерного забезпечення (SETF) змогли розпочати роботу.
Багато десантних катерів (LCVP) натрапляли на перешкоди, але обійшлося без пошкоджень; це вказує на те, що міни, ймовірно, мали знешкоджуватися внаслідок зміни рівня води під час припливів і відливів.
Атаку на опорний пункт WN65 було здійснено за підтримки есмінця ВМС США «Френкфорд» (який близько 10:30 ранку відкрив вогонь по міномету, виявленому на плато), кількох танків зі складу роти C 741-го танкового батальйону (які вели вогонь по позиціях на гребені скелі на захід від долини Рюке) та 37-мм гармат, встановлених на напівгусеничних машинах 467-го батальйону зенітної артилерії (одна з таких машин вела вогонь по головному бункеру — позиції 50-мм протитанкової гармати, — доки снаряд не влучив усередину бункера).
Під час цих подій роту E 18-го полку було направлено на гребінь між Ле-Рюке та Сен-Лораном, а роти F, G та H того ж полку зайняли укріплений пункт WN64, відбивши його нижню частину.
Незадовго до полудня цей пункт було нейтралізовано, а близько 20 німців — узято в полон.
Полковник Гіббс, командир 7-го батальйону польової артилерії, брав участь в операції як піхотний офіцер, оскільки його гармати ще не були доступні (частина з них, що перевозилася на амфібіях DUKW, була втрачена в морі).
Після цього успіху 2-й батальйон 18-го полку (II/18) був спрямований уздовж берега, щоб піднятися на скелю на схід від Рюке (Ruquet), просунутися в напрямку Кольвіля, а потім — далі на південь.
Тим часом, починаючи з 12:00, техніка 1-го інженерного батальйону (1st Engr Bn) та 37-го інженерного батальйону (зі складу 5-ї спеціальної інженерної бригади), що прибули слідом, розпочала роботи з прокладання шляху через долину Рюке (Ruquet Valley). Було облаштовано проїзд через дюни, засипано протитанковий рів, а також прокладено першу дорогу, що вела вгору на плато, і створено транзитну зону на схід від села Сен-Лоран; ці роботи було завершено до 15:00. О 17:00 нова дорога вже активно використовувалася. Проте вона залишалася вкрай вразливою, доки село Сен-Лоран перебувало під контролем німців.
Ці операції ускладнилися через несподіване прибуття — приблизно між 11:00 та 12:00 — усього 115-го полку (на 12 десантних суднах типу LCI) на схід від сектору Рюке (Ruquet). Це спричинило значну плутанину й скупчення військ, оскільки одразу після цього (між 12:20 та 13:30) у те саме місце прибули I та III батальйони 18-го полку (на 8 суднах LCI).
Підрозділи 115-го полку опинилися не у своїй зоні, а їхній командир — полковник Слеппі — був відсутній, оскільки його десантне судно (LCI) натрапило на перешкоду, через що він прибув останнім. Залишившись без командира, перші два батальйони одразу рушили в бік стрімкого схилу, а за ними — третій батальйон. Звісно, в тій ситуації це було єдино правильне рішення. Німецький опір був незначним, розрізненим і слабким. 2500 бійців 115-го полку піднімалися на висоту двома колонами: 1-й батальйон (I/115) — ліворуч, 2-й батальйон (II/115) — праворуч, а за ними — 3-й батальйон (III/115); їхньою метою було село Сен-Лоран. Обабіч стежок були встановлені протипіхотні міни — дехто підірвався на них, втративши ногу або стопу.
2-й батальйон 18-го полку, захопивши опорний пункт WN65, рушив слідом за 115-м полком на височину на схід від долини Рюке і попрямував у бік Кольвіля. За ним слідували два інші батальйони 18-го полку, які висадилися на берег приблизно о 12:20 та 13:30.
Так, у другій половині дня 5000 бійців із цих двох полків увійшли в долину Рюке — своєрідний пролом в «Атлантичному валу». Спочатку серед них панував певний безлад, але німці їх зовсім не помітили. Тепер уже ніщо не могло відкинути їх назад у море — хіба що танкова дивізія, але в Нормандії таких сил у розпорядженні німців не було.
Вцілілі танки 741-го танкового батальйону були відправлені на перегрупування за 500 метрів на схід від Сен-Лорана (17:00). Їх супроводжували 11 із 16 самохідних гаубиць 58-го батальйону польової артилерії (FAA). Ці гаубиці висадилися в другій половині дня навпроти сектору E1 — після того, як уранці зазнали тяжких втрат під час спроби висадки навпроти сектору D3. Згодом ці гармати зайняли вогневі позиції та взяли участь у боях за місто Сен-Лоран.
Посланець 5-го корпусу, полковник Теллі.
Генерал Джероу (командир V корпусу) доручив Теллі, який мав у своєму розпорядженні чотири амфібії DUKW, оснащені радіостанціями, безпосередньо доповідати йому про хід операції.
Насправді ж він не міг наблизитися до берега впритул, не ризикуючи втратити амфібії та провалити завдання, тому зібрана ним інформація виявилася вкрай недостатньою.
Лише близько 13:00 йому вдалося висадитися в районі Рюке (Ruquet) і зустрітися з генералом Вайманом під час небезпечного, хоча й епізодичного, мінометного обстрілу.
О 16:20 він зміг повідомити Джероу про покращення ситуації, попередивши, однак, що знадобиться ще кілька годин, перш ніж усі чотири виходи з пляжу стануть придатними для використання.
Прибуття генерала Гюбнера, командира 1-ї дивізії
Близько 17:15 Гюбнер залишив командний корабель (LCH) USS «Анкон» (USS "Ancon"), щоб приєднатися до генерала Ваймана на передовому командному пункті — у бункері WN65 біля підніжжя схилу Рюке (Вайман розташувався там близько 15:00).
Вайман підтримував радіозв’язок із дивізійною артилерією та 18-м піхотним полком.
Водночас зв’язок зі 116-м піхотним полком обмежувався лише тими його підрозділами, що перебували в районі Сен-Лоран.
Зв’язку з В’єрвілем — ані з полковником Кенхемом, ані з генералом Котою — не було.
Вайман не знав, що саме там відбувається, і навпаки.
Гюбнер і Вайман негайно вирішили висадити резервний полк дивізії — 26-ту полкову бойову групу (RCT). Вона наблизилася до берега на 12 десантних суднах (LCI) о 18:15 у секторі «Фокс Грін» (Fox Green), біля підніжжя виходу E3. Згідно з попередніми наказами, після висадки підрозділ мав просуватися на південний схід у напрямку Байо. Однак було вже занадто пізно, тому накази змінили: 2-й і 3-й батальйони 26-го полку (II/26 та III/26) спрямували вздовж узбережжя до долини Рюке (Ruquet). 2-й батальйон мав стати резервом корпусу, а 3-й — зайняти позицію між 18-м і 115-м полками. Водночас 1-му батальйону (I/26) поставили завдання просуватися в бік Кабура та Пор-ан-Бессен.
Гюбнер дійшов висновку, що пляж усе ще залишається ціллю для німців, які вели епізодичний артилерійський вогонь. Тому він наказав перемістити свій передовий командний пункт у верхню частину долини Рюке, за 400 метрів на схід від Сен-Лорана. О 20:00 ситуація майже не покращилася — командний пункт опинився в безпосередній близькості до місця триваючого штурму села Сен-Лоран. Тим не менш, бійці чітко бачили його, і це позитивно впливало на їхній бойовий дух: вони знали, що «Тренер» (так називали Гюбнера) перебуває серед них — разом зі своїми радіостанціями, телефонними комутаторами тощо. Штабним працівникам часто доводилося шукати укриття, і незабаром для всіх були викопані індивідуальні окопи. День «Д» став особливим днем як для солдатів, так і для генералів.
(подробиці) Вечірні позиції, сектор Ле-Рюке — Сен-Лоран
Прибуття генерала Джероу (Gerow) та передового командного пункту V корпусу.
О 19:00 генерал Джероу залишив корабель управління LCH «Анкон» (Ancon) на борту десантного катера LCVP (йому довелося спускатися вздовж борту по сітці, оскільки трап було пошкоджено, коли катер ударився об корпус «Анкона»).
Прибуття на берег відбулося під час припливу, посеред смуги загороджень, які були вже частково зруйновані.
Генерала доставили на сухе місце в ковші бульдозера, яким керував особисто полковник Теллі; втім, уникнути намокання ніг до колін усе ж не вдалося.
Близько 21:00 командний пункт корпусу розмістився на скелі, у покинутій траншеї опорного пункту WN64.
Командування розташувалося в німецькому дерев'яному укритті, а решта бійців зайняли сусідні траншеї.
Планшет із картою, що знаходився за межами траншеї, був швидко пробитий кулею снайпера.
Снайпер, який ховався в заглибленні на протилежній скелі (WN65), зрештою був...
...були вибиті зі своїх позицій групою саперів, після чого ситуація заспокоїлася.
Снайпер заявив, що мав наказ стріляти, доки не закінчаться набої, і вбити якомога більше людей.
